Громов усміхнувся ширше.
— Бо Рудін знищив мене задовго до того, як я опинився тут. Він зруйнував мої зв’язки, перекрив гроші, віддав мене слідству. Я втратив усе. А потім з’явилася ти — з минулим, болем і ідеальною ненавистю.
— Він не був головним винуватцем.
— У цьому й принадність. Ти вдарила по людині, яка, як не смішно, намагалася тримати таких, як я, подалі від влади.
Лера опустилася на стілець. Ноги перестали тримати.
— Ні.
— Так. Ти зробила те, чого я сам звідси не зміг би зробити. Я дав тобі напрям, кілька натяків, трохи підроблених слідів, трохи справжніх документів. Решту ти зробила сама. Із яким запалом, до речі.
Вона підвела очі.
— Чому ти не позбувся мене, коли зрозумів, що я можу докопатися?
— Навіщо ламати інструмент, який працює? Ніж не викидають, поки він ріже.
Лера встала. Усередині все боліло, але біль уже перетворювався на щось тверде.
— Ти відповіси за це.
— Пізно, — сказав Громов. — Найважливіше вже сталося.
Вона вийшла з камери, відчуваючи, як під ногами зникає підлога. Уперше за довгі роки вона ясно побачила не ворога перед собою, а власну помилку. І від цього було страшніше.
У кабінеті Рудіна Лера стояла біля столу, не підводячи очей. Він дивився на неї мовчки, зчепивши руки на грудях.
— Я помилилася, — сказала вона. Слова дряпали горло.
Рудін зітхнув.
— Ти не перша, хто повірив Громову. Він усе життя будував пастки з чужих слабкостей.
— Я зруйнувала вашу репутацію. Втягнула людей, підняла стару справу, виставила вас головним лиходієм.
— Ти зробила те, до чого йшла. Просто не поставила головного запитання.
Вона підвела погляд.
— Якого?
— Кому це вигідно?
Тиша лягла між ними важким шаром.
— Що тепер?
