Наступного дня Богдан вирішив поговорити з Оксаною.
Він запросив її до себе в кабінет, намагаючись вибрати слушний час, коли офіс був менш завантажений. Дівчина зайшла, трохи ніяковіючи й опустивши голову, але намагаючись зберігати спокій. «Сідайте, Оксано», — запропонував він, указавши на крісло навпроти.
«Я хотів би поговорити з вами, якщо ви не проти».
«Звісно, — відповіла вона тихо, поправляючи форму. — Я щось зробила не так?»
«Ні-ні, все гаразд», — поспішив заспокоїти її Богдан.
«Просто хотів дізнатися трохи більше про вас. Як у вас справи? Як життя?»
Оксана трохи здивувалася, але відповіла: «Та нормально все. Працюю, як завжди».
Богдан кивнув, але й далі дивився на неї, ніби намагаючись зрозуміти, про що вона замовчує. «Оксано, — почав він м’яко, — я знаю, що у вас непроста ситуація. Ви багато працюєте, правда?» Вона кивнула, опустивши очі.
«Доводиться, — відповіла вона. — У нас із мамою інших варіантів немає».
Богдан подався вперед, спершись ліктями на стіл. «Розкажіть мені про вашу маму. Вона хвора, так?»
Оксана завмерла на мить, потім повільно кивнула. «Так, у неї проблеми з хребтом. Ми потрапили в аварію багато років тому. Після цього вона не може довго стояти чи ходити. Спочатку біль був терпимий, але тепер вона майже не може рухатися без сторонньої допомоги. Лікарі кажуть, що потрібне серйозне лікування, але в нас просто немає на це грошей».
Богдан відчув, як у грудях знову все стислося. Тепер він розумів, що йдеться саме про ту аварію, але поки не хотів розкривати свій зв’язок із нею. Натомість він продовжив: «Я чув, що ви працюєте на кількох роботах. Це правда?»
Оксана втомлено усміхнулася. «Так, я ще підробляю сторожем і прибираю під’їзди у своєму районі. Зарплати тут не вистачає. Але це тимчасово. Щойно назбираємо на лікування, я…» Вона зупинилася, ніби замислившись. «Ну, побачимо».
«А навчання? Ви ж іще молода, могли б піти до інституту. Чому не спробували?»
На обличчі Оксани промайнула туга. «Я хотіла», — зізналася вона.
«Навіть документи подавала після школи. Але тоді мама дуже захворіла. У нас не було грошей на оплату, довелося забрати їх назад. Відтоді просто не до навчання. Треба працювати». Богдан мовчав, не знаючи, що сказати.
Він бачив перед собою людину, яка змушена була відмовитися від своєї мрії заради родини. У її словах не було скарг, лише спокійне прийняття ситуації. Ця стійкість вражала й викликала повагу.
«Оксано, я захоплююся вашою силою, — нарешті промовив він. — Не кожен у вашому віці зміг би взяти на себе стільки відповідальності». Вона ніяково усміхнулася, але швидко відвела погляд.
«Дякую. Але що поробиш? У кожного своє життя. У нас ось таке».
Богдан замислився. Він бачив, як Оксана намагається не показувати слабкості, але її очі говорили більше, ніж слова. За цією стійкістю ховалися втома і, можливо, страх перед майбутнім.
«Ви коли-небудь думали про те, щоб попросити про допомогу?» — обережно запитав він.
Оксана похитала головою. «У нас ніхто нікому не допомагає просто так. А якщо й допомагає, то потім просить щось навзаєм. Ми звикли розраховувати тільки на себе». Її слова ще більше зміцнили його намір допомогти.
Богдан зрозумів, що ця дівчина заслуговує на інше майбутнє, і він зробить усе можливе, щоб дати їй шанс на краще. «Оксано, якби у вас з’явилася можливість, ви б хотіли повернутися до навчання?» — запитав він. Вона подивилася на нього, ніби не вірячи власним вухам.
«Звісно, хотіла б, — відповіла вона тихо. — Але поки це неможливо». Богдан кивнув, намагаючись приховати усмішку.
Він знав, що тепер її життя зміниться. Вона просто ще не здогадувалася про це…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
