Павло Миронович не міг позбутися важких думок, які долали його після розмови з сином.
Його вчинок на трасі двадцять років тому тепер повертався до нього з подвоєною силою. Богдан наполіг на тому, щоб батько зустрівся з матір’ю Оксани й спробував допомогти, і Павло, хоч і відчував внутрішній спротив, не міг відмовити. Він розумів: це його обов’язок.
Зустріч організував Богдан. Він домовився, що Павло Миронович зайде до них додому, щоб обговорити можливу допомогу. Коли Павло приїхав, його зустріла Оксана, трохи здивована, але все ж привітна.
«Ви батько Богдана? Проходьте, — сказала вона, пропускаючи його до невеликої, але чистої квартири. — Мама в кімнаті, я зараз покличу її». Павло Миронович помітив, як скромно й охайно була облаштована квартира.
Старенькі, але доглянуті речі, прості меблі. Усе свідчило про те, що тут жили люди, які звикли обходитися малим. За хвилину до кімнати зайшла жінка з тростиною.
Павло одразу зрозумів, що це мати Оксани. Її обличчя, хоч і постаріле, було йому знайоме. Це вона, та жінка, яка тоді лежала на трасі, тримаючи його хрестик.
«Павле Мироновичу?» — насилу промовила вона, сідаючи в крісло. Її голос був тихий, але в ньому звучало здивування.
«Так, це я, — відповів він, відчуваючи, як у грудях усе стискається від провини. — Ви, мабуть, пам’ятаєте мене. За тим днем. Я прийшов поговорити й попросити вибачення».
Жінка підвела на нього очі, у яких змішалися біль, подив і смуток. «Звісно, я пам’ятаю, — сказала вона. — Таке не забувається. Але навіщо ви прийшли зараз, через стільки років?»
Павло Миронович глибоко зітхнув і сів навпроти. Він зібрався з думками, перш ніж почати говорити. «Я знаю, що вчинив жахливо. Тоді я думав тільки про свою дружину, про те, як її врятувати. Але, залишивши вас там, я не міг пробачити собі цього всі ці роки».
Галина мовчала, уважно дивлячись на нього.
«Я знаю, що прошу багато, але хочу спокутувати свою провину. Я чув від Богдана, що вам потрібне лікування. Дозвольте мені допомогти. Я хочу оплатити все, що буде потрібно, щоб ви могли стати на ноги».
Вона похитала головою, ніби не вірячи власним вухам. «Я багато років живу з цим болем», — нарешті сказала Галина.
«Болем не лише фізичним, а й від того, що нас тоді покинули. Я намагалася зрозуміти, чому. Тепер, слухаючи вас, я починаю розуміти».
«Але чому саме зараз? Чому ви зважилися лише тепер?»
«Тому що тепер я знаю, як сильно це вплинуло на вас і вашу доньку, — відповів Павло Миронович. — Я розумію, що ви не зобов’язані мене прощати, але, будь ласка, дозвольте мені хоча б допомогти».
Галина довго мовчала.
Було видно, що всередині неї точиться боротьба. Нарешті вона тихо промовила: «Ви знаєте, я довго ненавиділа вас. Я згадувала той день і проклинала вас за те, що ви поїхали. Але роки минули, і я зрозуміла: ненависть нічого не змінить. Зараз, слухаючи вас, я бачу, що ви щиро каєтеся. Мабуть, я можу вас пробачити».
Павло Миронович відчув, як у нього ніби гора з плечей звалилася. Сльози навернулися на очі, але він стримався. «Дякую, Галино», — тихо промовив він.
«Я зроблю все, щоб ви й ваша донька отримали те, на що заслуговуєте».
Вона кивнула, і на її обличчі вперше за довгий час з’явилася легка усмішка. «Це багато для мене означає. І для Оксани теж».
Павло Миронович підвівся, дивлячись на неї з вдячністю. «Я зв’яжуся з найкращими лікарями й усе організую. Ми почнемо лікування якнайшвидше».
Галина знову кивнула, а в її очах заблищали сльози. Уперше за багато років вона відчула, що життя може змінитися на краще.
Павло Миронович, ідучи, зрозумів, що ця розмова стала для нього початком шляху до спокути…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
