Можливо, тепер вони змогли краще зрозуміти одне одного, хай і через незручний момент. Богдан довго не міг зібратися з думками, але розумів, що розмова з батьком неминуча. Думки про золотий хрестик і про можливий зв’язок Оксани з тим фатальним днем дедалі більше ятрили йому душу.
Він більше не міг тримати це в собі. Пізно ввечері він набрав номер Павла Мироновича. «Тату, ти вдома?» Голос Богдана був напружений.
«Удома, звісно. Щось сталося?» — відповів батько, відчуваючи недобре.
«Так. Нам треба поговорити. Це важливо. Я приїду за годину», — сказав Богдан і, не чекаючи відповіді, поклав слухавку.
Коли Богдан увійшов до батькового дому, Павло Миронович уже чекав на нього у вітальні. У його руках була чашка чаю, а на обличчі — легка тривога. «Що сталося?» — запитав він, кивнувши на крісло навпроти.
Богдан сів, але чаю не взяв. Він провів рукою по волоссю, намагаючись зібратися з думками. «Тату, пам’ятаєш той день, коли ми везли маму до лікарні? Аварія на трасі?» — нарешті промовив він.
Павло Миронович насупився, ніби хотів щось сказати, але замість цього лише зітхнув. «Звісно, пам’ятаю, — відповів він після паузи. — Таке не забувається».
Богдан кивнув, відчуваючи, як усередині починає закипати давно пригнічений гнів. «Чому ми не допомогли тим людям, тату? Жінці й дівчинці з тієї машини?» Павло Миронович важко підвівся з крісла й пройшовся кімнатою. Він зупинився біля вікна, заклавши руки за спину.
«У нас не було вибору, Богдане, — сказав він глухо. — Мати помирала. Якби ми затрималися, вона могла б… Та що там, вона б точно не вижила».
«Але вона все одно не вижила», — різко перебив його Богдан, встаючи.
«Ти знав це, тату. Ти знав, що часу мало, але кинув ту жінку. Ми навіть швидку їм не викликали. Я був у розпачі».
Павло Миронович обернувся до сина, його голос здригнувся. «Як ти не розумієш? У мене на руках була дружина, яка помирала, твоя мати. Як я міг покинути її заради незнайомих людей?»
Богдан стиснув кулаки, але змусив себе говорити спокійно. «Ця дівчина, тату, можливо, та сама дівчинка. Вона працює в мене, а в її гаманці лежить твій хрестик. Ти можеш уявити, що я відчув, коли побачив його?»
Павло Миронович виглядав так, ніби його вдарили. Він повільно опустився назад у крісло й схопився за скроні. «Цей хрестик у неї?» — прошепотів він.
«Так, — відповів Богдан, сідаючи навпроти й дивлячись батькові просто в очі. — Ти пам’ятаєш, як хрестик зірвався з твоєї шиї, коли її мати просила про допомогу? Жінка тримала його як останню надію».
«А ти просто поїхав».
«Досить!» Голос Павла Мироновича підвищився.
«Ти думаєш, мені легко з цим жити? Думаєш, мені не боляче? Так, я зробив вибір. І щоразу, коли згадую той день, проклинаю себе. Але ми не винні, Богдане. Ми не зачепили їхню машину. Це вона, недосвідчена водійка, втратила керування».
«Може, ти й маєш рацію, тату, але хіба це виправдання? Ми могли допомогти. Ми мали допомогти, а не кидати їх там».
Богдан підвівся, дивлячись на батька з розпачем. «Як ти можеш говорити про невинуватість, якщо та жінка, можливо, все життя розплачується за аварію, а її донька виросла в бідності?» Павло Миронович заплющив очі, ніби намагаючись угамувати хвилю болю. У кімнаті повисла важка тиша.
Нарешті він промовив: «Ти думаєш, я цього не розумію? Думаєш, мені не болить? Так, я зробив вибір. І щоразу, коли згадую той день, проклинаю себе. Але часу не повернеш, Богдане. Минулого не виправиш».
Богдан нахилився ближче, його голос став тихішим, але твердим. «Ні, тату. Минулого не виправиш, але ми можемо допомогти їм зараз. Вони все ще тут, живуть із цими спогадами, з цими наслідками. Ти можеш щось зробити, щоб їхнє життя стало легшим. Хіба ти не хочеш хоча б спробувати?»
Павло Миронович підвів погляд. У його очах був страх, змішаний із почуттям провини. «І чого ти хочеш від мене?» — запитав він глухо.
«Для початку ми маємо все підтвердити. Якщо це справді вона, її мати хвора й потребує лікування. Ми можемо оплатити його. Це буде лише початок». Павло Миронович довго мовчав.
Нарешті він кивнув, ніби всередині себе ухвалив рішення. «Добре, — сказав він. — Якщо все підтвердиться і я зможу хоч щось зробити, щоб полегшити їм життя, я це зроблю».
Богдан відчув полегшення, але й дивну тяжкість. Він знав, що попереду ще багато роботи, але перший крок було зроблено…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
