— Я не можу відразу зробити вигляд, що нічого не було.
— І не треба. Я не прошу.
Він дістав із кишені щось маленьке. Мамин дерев’яний гребінець з обламаним зубцем.
— Ти забув.
— Я не забував. Він у ванній лежав.
— Я знаю. Просто подумав, що тобі він зараз потрібніший.
Я взяв гребінець. Дерево було тепле від його долоні.
Ми не обійнялися. Не того дня. Це було б надто просто. Але коли він ішов, то сказав:
— Передай Сашкові… дякую, що був із тобою.
Я кивнув.
Літо почалося дивно. Начебто все закінчилося, але я ще довго прокидався вночі від відчуття, що на мене знову дивиться повний зал. Варто було телефону завібрувати, серце падало вниз: раптом знову фото, знову чат, знову сміх. Я видалив половину листувань, вийшов із кількох груп, перестав читати коментарі під шкільними постами.
Сашко не квапив. Ми гуляли пізніми вечорами дворами, купували морозиво в маленькому магазині біля зупинки, сиділи на гойдалках, коли діти вже розходилися по домівках. Іноді я злився без причини. Іноді мовчав так довго, що він питав:
— Ти зараз тут?
І я відповідав:
— Не зовсім.
Тато писав рідко. Не тиснув. Раз на кілька днів питав, чи я їв, чи потрібні гроші, чи може він привезти мої речі. Потім почав ходити до психолога при поліклініці. Я дізнався про це не від нього, а від сусідки Наталі Вікторівни, яка сказала в ліфті:
— Батько твій схуд. Але наче думати почав. Це корисно чоловікам іноді.
За три тижні я прийшов додому по книжки. Тато відчинив двері й одразу відійшов, щоб дати мені пройти. У коридорі все було, як і раніше: килимок збився біля порога, на полиці лежали рахунки, на кухні цокав годинник. Тільки чорного костюма на вішалці не було.
— Прибрав, — сказав тато, помітивши мій погляд. — Не викинув. Просто прибрав.
На кухні стояв чай і тарілка з сирниками. Він ніколи раніше не готував сирники. Вони вийшли криві, один підгорів.
— Я за маминим рецептом намагався, — сказав він. — Не дуже.
Я сів за стіл. Від запаху ванілі раптом стало боляче й тепло.
— Нормально, — сказав я після першого шматка.
Тато сів навпроти.
Ми пили чай майже мовчки. Потім він спитав:
— Сашко як?
Я напружився.
Тато помітив.
— Я просто спитав.
— Нормально.
— Він може прийти якось. На чай.
Я подивився на нього недовірливо.
— Тату.
— Я не обіцяю, що відразу буду розумним, — сказав він. — Можу сказати дурницю. Тоді ти скажеш мені, що я сказав дурницю. Тільки не йди назавжди, гаразд?
У мене затремтіли губи. Я відвернувся до вікна. У дворі хлопчисько тягнув велосипед із ланцюгом, що злетів, його сестра йшла поруч і командувала. Життя вперто тривало, навіть коли здавалося, що після сорому нічого не буде.
— Я не хочу йти назавжди, — сказав я.
Тато кивнув. Потім встав, підійшов до раковини й довго мив ту саму чашку. Я зрозумів, що він теж плаче, тільки ховає обличчя.
Восени я вступив до коледжу на графічний дизайн. Сашко — на курси звукорежисури. Ми бачилися не щодня, але трималися. Іноді сварилися через дурниці: він забував відповідати, я надто гостро реагував; я замикався, він сердився. Але після випускного ми обоє знали ціну мовчанню, тому поверталися до розмови, навіть якщо доводилося сидіти поруч по годині, не знаючи, з чого почати….
