Історія з Микитою наздогнала його не відразу. Його батько намагався зам’яти все до останнього, але кілька батьків наполягли, щоб школа офіційно зафіксувала підміну ролика й цькування. Зрештою Микиту не допустили до участі в рекомендаційному проєкті, який давав йому місце на стажуванні. Не тому, що «зламали майбутнє», як кричав його батько, а тому, що довірити йому роботу з чужими даними після підробки листування ніхто не захотів.
Наприкінці серпня Микита написав мені ще раз. Довше.
«Я справді не думав, що так вийде. Я хотів, щоб усі посміялися. Потім, коли директор почав говорити, я зрозумів, що перегнув. Мені соромно. Не прошу пробачення, просто хотів сказати».
Я прочитав повідомлення вранці, на кухні. Тато смажив яєчню й упустив шкаралупу просто в сковорідку.
— Щось сталося? — спитав він.
— Микита написав.
Тато вимкнув плиту.
— І?
Я показав.
Він прочитав, повернув телефон.
— Ти не зобов’язаний відповідати.
— Знаю.
— І пробачати теж не зобов’язаний.
Це було нове. Раніше він сказав би: «Будь вищим за це», «Не тримай зла», «Ви ж діти». Тепер він стояв у домашній футболці, з лопаткою в руці, і давав мені право не бути зручним навіть у прощенні.
Я відповів Микиті ввечері: «Я почув. Але мені треба жити далі без тебе».
І заблокував.
Синя сукня довго висіла в шафі у Сашка. Я не міг забрати її й не міг залишити. Якось бабуся Сашка дістала її, відпарила, акуратно зашила затяжку й сказала:
— Речі не винні, що люди дурні.
Наступного дня я приніс сукню додому. Тато побачив чохол у мене в руках, завмер, потім мовчки відчинив шафу й звільнив місце.
— Тут можна, — сказав він.
Я повісив сукню поруч із зимовою курткою. Вона вже не здавалася мені ні прапором, ні раною. Просто сукня. Синя, трохи пом’ята на подолі, пережила один довгий вечір.
У день, коли в школі видавали готові фотоальбоми, я не хотів іти. Але Світлана Андріївна зателефонувала сама.
— Артеме, зайди, будь ласка. Не лише через альбом. Микола Вікторович просив.
Серце знову стиснулося, хоча приводу наче не було.
Я прийшов після занять. Школа без випускників здавалася меншою: ті самі стіни, той самий запах крейди й мокрої ганчірки, але вже чужа територія. Біля кабінету директора стояли нові десятикласники, сперечалися про розклад. Вони не знали мене. Для них я був просто хлопець із папкою під пахвою.
Микола Вікторович запросив мене всередину. На столі в нього лежав мій фотоальбом. Він відкрив останню сторінку.
Там була фотографія зі сцени. Я в синій сукні стою поруч із Сашком, у руках папка з подякою. Обличчя заплакане, розгублене. Сашко дивиться на мене, а не в зал. Директор стоїть трохи осторонь. Світло падає нерівно, кадр не ідеальний. Але в ньому було щось справжнє.
— Фотограф хотів прибрати, — сказав директор. — Вирішив, що вам може бути неприємно. Я сказав, що спитаємо в тебе.
Я довго дивився на знімок. У мені піднялася стара хвиля сорому, але не накрила. Відступила.
— Нехай буде, — сказав я.
Директор кивнув…
