— Добре.
Я закрив альбом.
— Миколо Вікторовичу.
— Так?
— Чому ви тоді… сказали все це? Ви ж могли просто перевірити потім.
Він відкинувся на спинку крісла. За вікном двірник мів сухе листя, хоча до осені лишалося ще трохи.
— Коли я був молодим учителем, у мене в класі був хлопчик. Дуже тихий. Його цькували. Я бачив, але думав: поговорю з батьками, викличу зачинщиків, поступово вирішимо. Не хотів «роздмухувати». Потім він пішов зі школи. Просто перевівся. Через кілька років я випадково зустрів його матір. Вона сказала: «Ви були там дорослим. А він був сам». Я це запам’ятав.
Він подивився на мене прямо.
— На вашому випускному я знову був там дорослим. Цього разу не хотів промовчати.
Я вийшов зі школи з альбомом під пахвою й сів на лавку біля воріт. Гортав сторінки. Дитячі обличчя, лінійки, поїздки, смішні підписи. На фото біля входу мене не було — те саме, де Микита знімав нас, звісно, ніхто не вставив. Але на останній сторінці був кадр зі сцени.
Я сфотографував його й надіслав Сашкові.
Він відповів: «Гарний».
Я написав: «Сукня?»
Він: «Ти».
Я усміхнувся. Не героїчно, не як у кіно. Просто усміхнувся телефону, сидячи на шкільній лавці, де колись боявся навіть тримати його за руку.
Увечері тато сам попросив показати альбом. Ми сиділи на кухні, їли охололу піцу з найближчого кафе. Він перегортав сторінки повільно. На останньому фото зупинився надовго.
— Я не бачив цього, — сказав він.
— Ти пішов до кінця.
— Так.
Він провів пальцем по краю знімка, не торкаючись мого обличчя.
— Мені шкода.
— Я знаю.
— Ти тоді виглядав… — Він замовк, добираючи слово. Я напружився. — Дуже самотнім.
Я ковтнув.
— Я був не сам.
— Так. Сашко був.
Тато закрив альбом.
— Я радий, що він був…
