За тиждень Сашко прийшов до нас на чай. Тато купив торт, надто великий для трьох, і навіщось поставив на стіл три види печива. Він нервував так, що двічі пролив заварку. Сашко теж нервував: сидів надто рівно, відповідав чемно, називав тата Сергієм Петровичем, хоча тато морщився.
Розмова спочатку не клеїлася. Обговорили навчання, погоду, зламаний ліфт, бабусин тиск. Потім тато раптом сказав:
— Олександре, дякую вам за той вечір.
Сашко поклав виделку.
— Я просто був поруч.
— Це не «просто».
Сашко подивився на мене. Я дивився в чашку, бо боявся розплакатися над тортом.
Тато зітхнув.
— Я не знаю, як правильно. Але я вчуся. Повільно.
Сашко кивнув.
— Повільно — краще, ніж ніяк.
Тато несподівано усміхнувся.
— Згоден.
Того вечора, коли Сашко пішов, я провів його до під’їзду. На вулиці пахло мокрим асфальтом, десь капав кондиціонер. Ми стояли під козирком, і він поправив мені пасмо волосся.
— Ти помітив? — спитав він.
— Що?
— Твій тато жодного разу не сказав «друг»…
