— На флешці збереглися тимчасові файли. Я не фахівець з експертиз, але видно, що скриншоти були створені в графічному редакторі. Ім’я комп’ютера збігається з домашнім ноутбуком, з якого Микита надсилав матеріали для шкільного журналу минулого місяця.
Микита зблід.
— Це не я.
— Микито, — тихо сказала його мати. — Досить.
Він різко повернувся до неї.
— Мамо, ти чого?
Вона закрила обличчя рукою.
— Я бачила в тебе ці картинки. Учора. Ти сказав, що це мем.
У кабінеті стало тихо.
Батько Микити вилаявся крізь зуби.
— Ти розумієш, що накоїв?
Микита схопився.
— А що я накоїв? Усі й так сміялися! Я просто… — Він запнувся, подивився на мене з ненавистю. — Він сам прийшов так. Сам виставився. Усі тепер мають робити вигляд, що це нормально?
Сашко підвівся, але його бабуся, яка прийшла замість батьків, поклала йому руку на плече. Вона була маленька, суха, але Сашко відразу сів.
— Ти підробив листування про крадіжку, — сказав директор. — Це не має стосунку до одягу Артема.
— Він увесь рік вдавав із себе особливого! — вигукнув Микита. — Учителі носяться з ним, журнал йому, грамоти йому, всі кажуть «талановитий». А я що? Я теж робив. Я гроші на апаратуру збирав. Я ведучим мав бути. А він прийшов і весь випускний на себе перетягнув!
Ось воно. Не переконання, не мораль, не «нормальність». Звичайна заздрість, образа, бажання вдарити того, хто посмів бути помітним не за його правилами.
Я дивився на Микиту й не відчував перемоги. Тільки втому. Він зруйнував мій вечір не тому, що я був небезпечний. А тому, що йому хотілося повернути собі центр кімнати.
— Я не хотів бути центром, — сказав я тихо.
Микита фиркнув, але вже без сили.
— Ага, звісно.
Тато раптом заговорив. Я не чекав і здригнувся.
— Ти хотів, щоб мого сина вважали злодієм, — сказав він Микиті.
Голос у тата був низький, спокійний. Але в ньому було щось таке, від чого навіть батько Микити повернувся.
— Я вчора сам наговорив йому багато гидоти. Я винен перед ним. Але ти… ти вирішив, що можеш зламати людині життя заради смішка.
Микита опустив очі.
Батько вперше за довгий час сказав «мій син» так, ніби це не обов’язок, а захист.
Далі все йшло не швидко і не по-кіношному. Микиту не вивели під руки, ніхто не виголосив гучної фінальної фрази. Директор оформив службову записку, батьки підписали протокол зустрічі. Школа вимагала видалити публікації й розіслала офіційне повідомлення батькам випускників, що звинувачення проти мене не підтвердилися, а матеріали були сфальсифіковані. Батьки Микити написали мені письмове вибачення. Сам Микита спочатку відмовився, потім усе-таки надіслав коротке: «Вибач. Я був неправий». Я не відповів.
Батько хотів, щоб я повернувся додому того ж дня. Я не зміг. Надто свіжим було відчуття зачинених дверей за спиною.
— Мені потрібен час, — сказав я йому біля школи.
Він стояв поруч із лавкою, м’яв у руках ключі.
— Я розумію.
— Не певен.
Він кивнув. Очі в нього були червоні.
— Я не розумів раніше. І зараз, мабуть, не все розумію. Але я хочу спробувати. Я злякався, Артеме. Не тебе. За тебе. За те, що тебе будуть… — Він не договорив, провів долонею по обличчю. — І зробив гірше за всіх.
Я мовчав.
— Коли померла мама, — сказав він, — я вирішив, що маю втримати хоч щось нормальним. Квартиру, роботу, тебе. Щоб усе було як у людей. А ти ріс, змінювався, і я замість того, щоб бути поруч, увесь час намагався повернути тебе в картинку, яку сам вигадав.
Слова давалися йому важко. Він дивився не просто на мене, а кудись на мої черевики.
— Я наступив на твою сукню, — сказав він. — Я всю ніч це бачив. Ніби на тебе наступив.
У мене защипало в носі….
