— Дякую, що сказала про флешку.
Маша кивнула й пішла.
Микита з батьками зникли до початку танців. Я помітив, як його батько сперечався з директором у коридорі, розмахував руками, говорив щось про «дитячі приколи» і «не треба псувати хлопцеві майбутнє». Директор відповідав неголосно. Потім Олена Павлівна принесла ноутбук, технік — роздруківку якихось даних, і батько Микити перестав розмахувати руками. Обличчя в нього стало важким.
Я не знав тоді всіх подробиць. Дізнався пізніше.
Увечері ми з Сашком майже не танцювали. Сиділи біля вікна в коридорі, де було прохолодніше, пили сік із пластикових стаканчиків і слухали, як за стіною гримить музика. Іноді хтось проходив повз і кидав швидкий погляд на наші зчеплені руки. Але вже не сміялися вголос.
— Ти шкодуєш? — спитав Сашко.
— Про що?
— Що прийшов.
Я подивився на поділ сукні. Татів слід майже зник, затерся від ходьби.
— Ні, — сказав я. — Але я дуже втомився.
— Я теж.
Він поклав голову мені на плече. Я відчув запах його шампуню, теплий, знайомий, і вперше за день зміг видихнути до кінця.
Додому я не пішов. Ночував у Сашка. Його бабуся відчинила двері в халаті, подивилася на нас, на мої червоні очі, на синю сукню, і мовчки поставила чайник.
— Цукор будете? — спитала вона.
Я кивнув.
Вона дістала з шафи товсті чашки з тріщинками, нарізала батон, намастила маслом, поставила на стіл варення. Жодних запитань. Тільки чай, хліб, тепла кухня і фіранка, що ледь ворушилася від відчиненої кватирки.
Коли Сашко пішов у ванну, бабуся сіла навпроти мене.
— Батько знає, де ти?
— Ні.
— Напиши. Не мирись, не пояснюйся. Просто напиши, що живий.
Я дістав телефон. Від тата було дванадцять пропущених. Від тітки Іри — голосове повідомлення. Я не став слухати.
Написав: «Я в Сашка. Зі мною все нормально».
Відповідь прийшла майже відразу: «Додому».
Я дивився на це слово довго. Потім заблокував екран.
Наступного дня прокинувся від того, що за вікном хтось заводив машину, а в кімнаті Сашка пахло запиленими книжками й чистою білизною. Сукня висіла на спинці стільця. На ній з’явилася маленька затяжка збоку. Я торкнувся її пальцем і раптом відчув таку порожнечу, що сів на ліжко й закрив обличчя руками.
Сміливість скінчилася. Залишилися наслідки.
У шкільному чаті було вже понад сотню повідомлень. Олена Павлівна написала офіційно: «Прошу не поширювати матеріали, що порочать честь і гідність учнів. За фактом підміни файла проводиться перевірка». Потім батьки сперечалися. Одні вимагали «не роздмухувати», інші писали, що наклеп — це серйозно. Мама Маші запропонувала зібрати всі чеки в окрему папку. Світлана Андріївна надіслала мою таблицю витрат і скани чеків.
Микита мовчав.
Через день нас із Сашком викликали до школи разом із батьками. Мій батько прийшов сам. Без тітки Іри. Я побачив його в коридорі біля кабінету директора й зупинився. Він був у тій самій сорочці, що в вечір скандалу, тільки свіжовипрасуваній. У руках тримав папку з моїми документами: свідоцтва, грамоти, медичну карту. Ніби боявся, що без паперів його не пустять бути моїм батьком.
— Артеме, — сказав він.
Я кивнув.
Сашко стояв поруч. Тато подивився на нього й відвів очі.
У кабінеті директора сиділи Микита з батьками, Світлана Андріївна, Олена Павлівна і шкільний технік Андрій. На столі лежали роздруківки. Обстановка була майже буденна: графин із водою, стос заяв, календар із загнутим кутиком. І від цієї буденності те, що відбувалося, здавалося ще страшнішим.
Микита виглядав злим, але вже не впевненим. Його мати плакала тихо, витираючи ніс серветкою. Батько сидів, широко розставивши ноги, і дивився у вікно.
Директор почав спокійно. Він пояснив, що школа провела внутрішню перевірку: файл із роликом був замінений із флешки, яку зранку приносила Маша, але остання версія була збережена з ноутбука в апаратній. На записі камери видно, як Микита й учень із паралельного класу заходили туди за десять хвилин до початку. Технік підтвердив, що Микита попросив «перевірити звук» і на хвилину залишився біля ноутбука сам.
— Це нічого не доводить, — різко сказав батько Микити.
Технік Андрій поклав на стіл ще один аркуш…
