Засідання в медіатора виявилося не спробою примирення, а ще однією сценою приниження. У маленькому кабінеті було душно. За столом сиділи Оксана, Тарас, їхні адвокати й жінка, призначена судом для пошуку згоди. Вона говорила м’яко, пропонувала варіанти, просила сторони думати про дитину.
Савчук почав спокійно:
— Моя довірителька не прагне конфлікту заради конфлікту. Її головне прохання — щоб Марта залишилася з матір’ю. Можливо, спільна опіка, можливо, порядок спілкування з батьком. Майнові питання можна обговорювати окремо.
Руденко навіть не дав йому закінчити. Він поклав долоню на папку й холодно всміхнувся.
— Обговорювати нічого. Позиція мого клієнта ясна. Дитина має жити з батьком. Дім і майно також мають лишитися панові Тарасу, оскільки саме він їх забезпечив.
Тарас сидів поруч із виглядом людини, якій доводиться ухвалювати важке, але шляхетне рішення.
— Я хочу лише найкращого для Марти, — сказав він сумно.
Оксана не витримала:
— Найкраще для неї — це забрати матір?
Руденко повернувся до неї.
— Пані Оксано, якщо ви будете впиратися, у суді все стане значно неприємніше. У нас є фотографії, фінансові документи, експертний висновок. Подумайте, чи варто вам проходити через публічне приниження. Мій клієнт, зауважте, поки що не вимагає від вас компенсацій і готовий дати вам можливість піти спокійно.
— Піти зі свого дому без доньки і без усього? — голос Оксани урвався. — Ви називаєте це спокійно?
Медіаторка спробувала втрутитися, але Тарас і Руденко були непохитні. Зустріч закінчилася нічим. Уже в коридорі Савчук тихо сказав:
— Тримайтеся. Вони хочуть, щоб ви зірвалися. Не даруйте їм цього.
Але в перший день суду триматися виявилося майже неможливо. Будівля суду зустріла їх холодними стінами, важкими дверима й запахом паперу. Оксана зранку не могла їсти. Савчук кілька разів нагадав їй: говорити тільки по суті, не перебивати, не плакати, не кричати.
Руденко виступав першим. Його голос був упевненим, гладким, поставленим. Він виклав перед судом історію, у якій Тарас виглядав працьовитим батьком, а Оксана — жінкою, що зруйнувала дім зсередини. На екрані з’явилися фотографії неприбраних кімнат. Потім виписки з картки. Кожен рядок супроводжувався його коментарями про марнотратність, недбалість, безвідповідальність.
— Поки мій клієнт забезпечував родину, — говорив Руденко, — відповідачка не лише не підтримувала домашній лад, а й безконтрольно витрачала кошти. І найтривожніше — все це відбувалося поруч із дитиною.
Оксана сиділа з руками, стиснутими під столом. Їй хотілося схопитися й сказати, що вона хворіла, що картку брав Тарас, що це підлість. Але Савчук ледь помітно похитав головою.
Коли настала його черга, він спробував повернути подіям контекст. Пояснив, що фотографії могли бути зроблені в період хвороби. Вказав, що операції з карткою потребують перевірки. Говорив про те, що багаторічний догляд за дитиною не можна перекреслити кількома знімками. Але його доводи виглядали крихкими поруч із акуратними паперами Руденка.
Потім пролунало:
— Позивач викликає експерта, доктора Ірину.
Двері відчинилися. До зали увійшла елегантна жінка з упевненою поставою, акуратною зачіскою й дорогим портфелем. Вона виглядала саме так, як має виглядати фахівчиня, якій довіряють: зібрана, спокійна, бездоганно ввічлива.
Але коли вона проходила повз, Оксана відчула знайомий аромат. Той самий, що був на сорочці Тараса після парку розваг. Її подих урвався. Перед нею стояла не просто експертка. Це була жінка, заради якої Тарас вирішив знищити її…
