Ірина зайняла місце свідка, склала присягу й заговорила рівно, без жодного тремтіння. Вона відповідала на запитання Руденка так, ніби читала заздалегідь вивірений текст, але робила це природно, переконливо, з професійними паузами.
— Я спостерігала за поведінкою пані Оксани та її доньки протягом кількох місяців, — сказала вона. — Мене цікавили звичайні побутові реакції, не підготовлені для кабінету фахівця.
— Яких висновків ви дійшли? — спитав Руденко.
Ірина розгорнула папку.
— Картина тривожна. У матері простежується емоційна непослідовність, підвищена тривожність і схильність до різких реакцій. Дитина поруч із нею часто виявляється втягнутою в її внутрішнє напруження.
Оксана слухала й відчувала, як у неї холоне спина. Ірина почала перелічувати епізоди.
Перший — торговельний центр. За словами Ірини, Оксана різко схопила Марту за руку й голосно накричала, від чого дівчинка розплакалася перед людьми. Оксана заплющила очі. Вона пам’ятала той день. Марта ледь не ступила до неправильного ескалатора, і Оксана смикнула її в останню мить. Вона не злилася — вона злякалася. Але в устах Ірини материнський страх перетворився на агресію.
Другий — парк. Ірина стверджувала, що Оксана була зайнята телефоном, не стежила за донькою, а коли Марта спіткнулася, відреагувала надто бурхливо, ще дужче налякавши дитину. Оксана пам’ятала й це: вона писала список покупок, який просив Тарас, і відразу кинулася до доньки, щойно та впала. Вона обіймала її, цілувала збите коліно, заспокоювала. Але тепер навіть її турбота називалася істерикою.
— У підсумку, — промовила Ірина, дивлячись на суддю, — я вважаю, що проживання дівчинки з матір’ю несе ризик для її емоційного розвитку. Батько, навпаки, демонструє стабільність, передбачуваність і здатність забезпечити дитині спокійне середовище.
У залі зависла тиша. Слова були жорстокими саме тому, що звучали науково. Вони не нагадували плітки чи образу. Вони виглядали як діагноз.
Оксана нахилилася до Савчука.
— Це вона, — прошепотіла вона. — Жінка Тараса. Я впізнала запах.
— Спокійно, — майже беззвучно відповів він. — Зараз не можна показувати емоції.
Він підвівся для перехресного допиту.
— Докторко Ірино, чи правильно я розумію, що ви зробили такий серйозний висновок, не провівши ні повноцінної бесіди з матір’ю, ні діагностики дитини?
Ірина ледь усміхнулася.
— Спостереження в природному середовищі часто дає змогу побачити те, що люди приховують на консультації.
— Вам платив пан Тарас?
— Мені оплатили професійну роботу. Не висновки.
— Ви перебуваєте з ним в особистих стосунках?
Руденко схопився:
— Протестую. Питання без доказової бази.
Суддя насупився.
— Адвокате Савчук, формулюйте обережніше.
Ірина дивилася на нього спокійно. У неї були готові відповіді на все. Вона не заперечувала надто різко, не виправдовувалася, не дратувалася. І саме це робило її майже непробивною.
Після засідання Оксана вийшла в коридор на ватяних ногах. Біля стіни вона не витримала й заплакала. Удалині Тарас говорив з Іриною. Вони трималися на відстані, але Оксана помітила їхні погляди — надто швидкі, надто промовисті.
— Ми програємо, — сказала вона Савчуку. — У них усе.
Він теж дивився на Тараса й Ірину.
— Іще ні. У цієї жінки забагато впевненості для незалежної експертки. Треба дізнатися, хто вона насправді.
Кілька днів він перевіряв Ірину. Коли Оксана прийшла до нього знову, надія в ній тремтіла, як маленький вогник. Але Савчук виглядав похмурим.
— Документи чисті. Вона справді зареєстрована психологиня, у неї є практика й членство в професійній асоціації. Напасти на неї як на самозванку не вийде.
Оксана сіла, ніби з неї вийняли сили.
— Отже, ми нічого не доведемо?
— Ми можемо оскаржувати її висновки. Але для цього вам доведеться дати показання. Докладно розповісти про фотографії, картку, поведінку Тараса. І головне — не зірватися. Руденко тиснутиме саме туди, де болючіше…
