У день своїх показань Оксана йшла до місця свідка так, ніби піднімалася на край урвища. Вона поклала долоню на холодну поверхню, промовила слова присяги й змусила себе дивитися не на Тараса, а на Савчука. Його запитання були м’якими, обережними, ніби він прокладав перед нею вузьку стежку через мінне поле.
— Розкажіть суду, як було влаштоване ваше сімейне життя.
Оксана говорила про те, як залишила роботу на прохання чоловіка, щоб займатися Мартою й домом. Про ранні підйоми, сніданки, шкільну форму, уроки, прання, приготування їжі, лікарів, батьківські збори. Вона не намагалася виставити себе святою. Вона просто перелічувала будні, з яких складалося її життя.
— Фотографії, представлені позивачем, — продовжив Савчук. — Що ви можете про них сказати?
Вона глибоко вдихнула.
— Їх зроблено в дні, коли я тяжко хворіла. У мене була висока температура, слабкість. Я майже не вставала. Я просила Тараса допомогти з посудом і білизною, але він сказав, що зайнятий. Дім справді виглядав погано. Але це не був наш звичайний стан.
— Ви зверталися до лікаря?
— Ні. Я думала, що впораюся вдома.
Савчук кивнув і перейшов до картки.
Оксана пояснила, що додаткову картку було оформлено на її ім’я, але Тарас нерідко тримав її в себе. Він запевняв, що це тимчасово, що так зручніше, що ділові платежі треба закрити терміново. Вона вірила йому, бо він був її чоловіком. Вона не купувала дорогих речей, які тепер показували суду, і дізналася про витрати лише з матеріалів справи.
Поки вона говорила, у залі хтось перешіптувався. Кілька поглядів стали м’якшими. Але суддя лишався непроникним.
Оксана впіймала себе на тому, що чекає хоча б маленького знака — кивка, пом’якшення погляду, паузи в записах. Їй хотілося зрозуміти, чи дійшли до нього її слова, чи побачив він за документами живу людину. Але обличчя судді було зачиненими дверима. Від цього кожна наступна фраза давалася важче.
Потім підвівся Руденко. Він поправив краватку й підійшов неквапливо, ніби вже знав, у якому місці вона зламається.
— Пані Оксано, — почав він майже лагідно, — чи правильно я розумію, що в усіх проблемах вашої родини винен виключно ваш чоловік?
— Я цього не казала.
— Але ви стверджуєте, що фотографії зробив він, карткою користувався він, грошима керував він. Ви ж у всьому були лише довірливою жертвою?
Оксана стиснула пальці.
— Я кажу те, що було.
— Чудово. Тоді повернімося до вашої хвороби. Медична довідка є?
Вона замовкла.
— Ні. Я не ходила до лікарні.
— Тобто, окрім ваших слів, підтверджень немає?
— Немає, але…
— Дякую. Тепер картка. Ви заявляєте, що ваш чоловік розпоряджався карткою на ваше ім’я. Ви зверталися до банку зі скаргою?
— Ні.
— Писали заяву?
— Ні.
— Попереджали когось, що карткою користуються без вашої згоди?
— Я не знала, що він…
— Ви або не знали, або не цікавилися. Що з цього краще свідчить про вашу відповідальність?
Оксана відчула, як до обличчя приливає жар.
— Я довіряла чоловікові.
— Сліпо, — швидко підхопив Руденко. — Настільки сліпо, що тепер намагаєтеся перекласти на нього наслідки власної недбалості.
— Це неправда.
— Неправда? Тоді подивімося ще один матеріал.
Він узяв зі столу великий роздрук і підняв його так, щоб бачили всі. На фотографії була Оксана в спальні: розпатлане волосся, червоне обличчя, відкритий рот у крику, сльози. Знімок був принизливим. Він виривав одну мить із ночі, коли Тарас довів її до відчаю, і перетворював цю мить на портрет божевільної жінки.
Їй здалося, що зал зник, а вона знову стоїть у тій спальні, чує низький голос Тараса, його образи, його холодне «ти нікому не потрібна». Тоді вона не знала, що десь уже піднято телефон, що її сльози потрібні йому не як привід зупинитися, а як майбутній доказ. Тепер цей застиглий кадр дивився на неї з усіх боків, і Оксана відчула колишній сором, хоча соромитися мала не вона.
— Ви впізнаєте себе? — спитав Руденко.
Оксана не могла відвести очей.
— Так.
— Це спокійна поведінка матері?
— Ви не розумієте, що було до цього.
— Поясніть.
— Тарас ображав мене. Він говорив, що я нікчема, що не заслуговую бути матір’ю Марти, що залишуся ні з чим. Він навмисно…
— Тобто ви визнаєте, що кричали?
— Він довів мене!
— Ви визнаєте, що втратили контроль?
— Ні, я…
— Пані Оксано, відповідайте прямо. Ви кричали перед членами родини? Так чи ні?
— Так, але він мене підставив! — голос Оксани урвався. — Він увесь час мене підставляв! Він чудовисько, він…
Молоток ударив по столу.
— Свідку, заспокойтеся. Сядьте рівно.
Оксана завмерла, потім безсило опустилася на стілець. У залі було тихо, але вона чула власне дихання — уривчасте, принизливе. Вона подивилася на Тараса. Він опустив голову, вдаючи смуток. Руденко стояв поруч із фотографією й ледь приховував задоволення. Вони отримали саме те, чого хотіли: її сльози, її крик, її зруйнований самоконтроль…
