Після засідання Оксана не пам’ятала, як вийшла із зали. Коридор розпливався, голоси лунали далеко, ніби з-під води. Савчук ішов поруч, щось говорив, але слова не складалися в зміст. Вона лише повторювала всередині: усе скінчено. Вони показали судді ту Оксану, яку самі ж і створили, — заплакану, зірвану, не здатну захистити навіть себе.
— Ми ще можемо подати додаткові пояснення, — говорив Савчук, намагаючись триматися спокійно. — Рішення буде завтра. Не здавайтеся раніше часу.
— Ви бачили обличчя судді, — прошепотіла вона. — Він уже повірив їм.
Савчук не відповів. І це мовчання було гіршим за втіхи.
Ніч перед оголошенням рішення стала найдовшою в житті Оксани. Тараса вдома не було. Напевно, він святкував майбутню перемогу з Іриною, хоча Оксана вже не мала сил навіть злитися. Вона зайшла до кімнати Марти й зупинилася біля дверей. Донька спала, згорнувшись під ковдрою, маленька й беззахисна.
Оксана сіла поруч, провела долонею по її волоссю. Сльози капнули на щоку дівчинки. Марта сонно ворухнулася.
— Матусю?
— Спи, моя хороша. Я тут.
— Ти сумуєш?
Оксана лягла поруч і обережно обняла її.
— Я просто хочу, щоб ти знала: що б не сталося завтра, мама любить тебе. Завжди. Більше, ніж можна сказати словами.
Марта обійняла її у відповідь, міцно, майже відчайдушно.
— Я теж тебе люблю.
Оксана заплющила очі. Їй хотілося зупинити час у цих обіймах, розтягнути їх на все життя, бо завтра її могли позбавити навіть права вкладати доньку спати. Коли вона обережно відсторонилася, щоб не розбудити Марту остаточно, знову побачила під подушкою край старого планшета. Дівчинка тримала його рукою навіть уві сні.
Оксана погладила маленькі пальці. Вона й досі не розуміла, чому Марта так дорожить цією зламаною річчю. Але сил питати не було. Вона поцілувала доньку в лоб, вийшла з кімнати й до світанку просиділа на кухні, дивлячись у темне вікно.
Уранці зал суду здавався ще холоднішим. Оксана сиділа поруч із Савчуком, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Тарас, навпроти, виглядав свіжим і впевненим. На ньому був новий костюм, волосся акуратно вкладене. Поруч Руденко тихо щось говорив йому, і обидва час від часу обмінювалися короткими поглядами.
На задньому ряду сиділа Ірина. Елегантна, спокійна, у світлій сукні. Вона дивилася на Оксану з ледь помітною усмішкою людини, яка вже знає результат.
Суддя увійшов, усі підвелися. Після формальностей він запропонував сторонам виступити із заключними аргументами.
Руденко підвівся першим. Його промова була бездоганно вибудуваною.
— У ході розгляду суд побачив не припущення, а докази, — почав він. — Фотографії підтверджують побутову недбалість. Фінансові документи показують нерозумне поводження з коштами. Експертний висновок докторки Ірини вказує на емоційну нестабільність відповідачки. Ба більше, поведінка пані Оксани на минулому засіданні сама стала підтвердженням висновків експертки.
Він зробив паузу й подивився на Тараса.
— Мій клієнт, навпаки, довів здатність забезпечити доньці стабільність, лад і спокій. Ця справа не про покарання дружини. Ця справа про захист дитини.
Оксана дивилася на стіл. Кожне слово лягало в уже готову могилу її материнства…
