Миттєва карма: як один вчинок поставив нахабу на місце

— Я правда хочу змінитися! Коли вийду, хочу жити нормально! Олена кивнула: — У вас вийде!

Борис серйозно запитав: — Олено, звідки у вас така сила? Навіть після того, як я на вас напав? Ви така спокійна! Олена задумалася і відповіла: — Це не сила! Просто не хочу витрачати емоції даремно! Борис із захопленням сказав: — Ви дивовижна, правда! Олена запитала: — Чим займетеся, коли вийдете?

Борис зам'явся: — Поки точно не знаю, але думаю знайти нормальну роботу! Олена підбадьорила його: — Все буде добре! Борис вклонився: — Ваші слова додають мені сил! Олена встала: — Живіть старанно! І більше не робіть поганого!

Борис теж встав і глибоко вклонився: — Обов'язково! Дуже дякую вам! Олена вже збиралася йти, коли Борис гукнув її: — Олено! Вона обернулася, і Борис щиро сказав: — Зустріч із вами — можливо, найкраще, що сталося в моєму житті! Олена усміхнулася: — Для мене це теж був хороший досвід!

Борис з усмішкою помахав рукою, і Олена помахала у відповідь. Вийшовши з території, Олена подивилася на небо, воно було ясним, і Олена йшла з легким серцем. Підійшовши до автобусної зупинки, вона побачила дідуся з важкою сумкою. Олена підійшла і запитала: — Вам допомогти?

Дідусь підняв голову: — Ой! Та не варто! Олена усміхнулася: — Та я понесу! Вона взяла сумку, і дідусь почав кланятися, дякуючи їй: — Дякую, доню! Олена відповіла: — Нема за що! Вам куди? Дідусь сказав: — До супермаркету, он там!

Олена донесла сумку до магазину, і дідусь сказав: — Ти мені дуже допомогла! Дякую! Олена усміхнулася: — Дрібниці! Дідусь, заходячи в магазин, помахав рукою, і Олена вклонилася у відповідь. Їдучи додому в автобусі, Олена дивилася у вікно, вдячна за те, що звичайне життя може бути таким спокійним.

Прийшовши додому, вона увійшла в тиху квартиру, сіла на диван і глибоко видихнула: тепер точно все. Подивившись на телефон, вона побачила повідомлення від Івана Петровича: «Олено, приходьте сьогодні ввечері. Приготував дещо смачне». Олена усміхнулася і відповіла: «Так, скоро буду». Олена переодяглася і вийшла на вулицю, вечірній захід сонця був прекрасним, і вона усміхнулася цьому пейзажу: сьогодні теж був хороший день.

Кроки Олени по дорозі до їдальні були легкими, а на душі було спокійно. Коли Олена увійшла в їдальню, Іван Петрович зустрів її широкою усмішкою: — Олено! Я на вас чекав! Олена з усмішкою сіла за стіл, у їдальні було людно, пахло гарячим бульйоном.

Іван Петрович приніс спеціально приготований борщ: — Варив із самого ранку. Спробуйте. Олена спробувала ложку і захопилася: — Дуже смачно! Іван Петрович із гордістю сказав: — Ще б пак! Народу тепер тьма, не продихнути!

Жінка за сусіднім столиком побачила Олену і заговорила: — Дівчино, ви та сама знаменитість! Олена зніяковіла: — Знаменитість? Жінка усміхнулася: — Весь район знає, як ви бандитів провчили! Тепер у нас так тихо стало! Не нарадуємося! Інший клієнт підтримав: — Точно! Раніше страшно було ходити, а тепер спокійно.

Олена почервоніла: — Я нічого такого особливого не зробила! Іван Петрович, поправляючи фартух, сказав: — Зробили! Завдяки вам я тепер торгую зі спокійною душею! Відвідувачі заплескали, а Олена, ніяковіючи, опустила голову. Після їжі Олена хотіла заплатити, але Іван Петрович замахав руками: — Для вас довічно безкоштовно!

Олена засміялася: — Так не можна! Ви розоритеся! Іван Петрович похитав головою: — Можна, прийміть це від душі! Олені довелося знову дякувати. Коли відвідувачі розійшлися і в їдальні стало тихо, Іван Петрович сів навпроти Олени: — Чаю вип'єте?

Олена кивнула, і Іван Петрович приніс дві чашки гарячого чаю: — Олено, можна запитати? Олена, відпивши чаю, відповіла: — Так, запитуйте! Іван Петрович обережно почав: — Дивлячись на ваші навички... це не схоже на звичайний спецназ. Де ви служили?