Наталія Михайлівна з виглядом антрополога, який виявив новий вид найпростіших організмів, дивилася на папірець із цифрами. Оксана ступила до столу, сперлася на нього обома руками й нависла над свекрухою.
— Так, моя мама погодилася виручити нас на якийсь час, поки ти без роботи сидиш, — заговорила Оксана, карбуючи кожне слово.
Потім вона перевела жорсткий погляд на чоловіка.
— Але з якого дива вона має ще й твоїй матері гроші переказувати?
Галина Петрівна завмерла. Її рука, що все ще притримувала край квитанції, так і лишилася лежати на столі. Очі округлилися, ніби її щойно смертельно образили. Вона відкрила рота, щоб видати тираду про неповагу до старших.
Але Наталія Михайлівна розсміялася.
То був не ввічливий смішок, а розкотистий грудний регіт жінки, яка пів життя спілкується з будівельниками й вантажниками. Вона сміялася так, що чашки на столі задзвеніли.
Наталія Михайлівна витерла сльозу, що виступила, гадаючи, що сваха видала чудовий, хоч і дивний, жарт для розрядки обстановки.
— Ой, Галино, ну ти гумористка, — вимовила Наталія Михайлівна крізь сміх. — «Чекаю переказу»! Треба ж таке ляпнути. «Спонсоруй бюджет», ага. Ой, не можу.
Але Галина Петрівна не сміялася. Обличчя свекрухи вкрилося недобрим бордовим рум’янцем. Губи стиснулися в курячу гузку.
Вона сиділа з цілком серйозним і ображеним виглядом, чекаючи, коли її реквізити візьмуть в обробку. Наталія Михайлівна вловила цей погляд. Її сміх урвався миттєво, ніби хтось висмикнув шнур із розетки.
Обличчя власниці магазину сантехніки скам’яніло. Вона зрозуміла, що це не жарт. Ця нахабна жінка навпроти неї справді вимагає грошей за сам факт існування свого сина.
Тиша. Чути було тільки, як на плиті тихо клацає чайник, що вистигає. Наталія Михайлівна мовчки посунула конверт із грошима, відкрила сумку й акуратно опустила його всередину. Клацнув замок…
