Увечері він прийшов до крамниці без звичного мішечка трав у кишені й без приводу. Дарина відчинила двері сама, хоч робочий день уже скінчився. Усередині горіла тільки лампа над маленьким столом, і від цього тіні від банок на полицях здавалися довшими. Назар спав у задній кімнаті, двері туди були прочинені, щоб чути його дихання.
— Пробач за вчорашнє, — сказала Дарина першою. — Я злякалася не тебе. Просто за роки звикла: якщо щось погане може торкнутися Назара, я повинна закрити його собою раніше, ніж розберуся, звідки летить удар.
— Тобі нема за що просити пробачення. Я мав розповісти одразу.
Вони сіли біля вікна. Мирон виклав перед нею все, нічого не лишаючи «на потім»: дивні партії шовного матеріалу, слова Оксани Григорівни, звіряння накладних, розмови Руденка про бюджет, зниклі документи, скаргу сина Павла Матвійовича, плітки, до яких могла бути причетна Марина. Він говорив довго, іноді зупинявся, добираючи слова, щоб не перетворювати медичні деталі на суху лекцію. Дарина слухала уважно, не перебиваючи. Тільки пальці її час від часу лягали на край чашки, як на опору.
— Отже, тобі потрібні не лише докази, — сказала вона, коли він закінчив. — Тобі потрібні люди, які наважаться говорити.
— Так. Але їх важко знайти за три дні.
— До моєї крамниці ходить половина старого району. І не тільки по трави. Люди говорять тут більше, ніж у кабінетах. У когось племінниця на складі, у когось сусідка в бухгалтерії, хтось прибирає у вас по поверхах. Я не лякатиму нікого й не лізтиму туди, куди не можна. Але якщо хтось уже боїться, я дізнаюся.
Він подивився на неї з таким почуттям, ніби замість утіхи вона простягнула йому інструмент.
— Я не хочу втягувати тебе глибше.
— Пізно. Нас уже втягнули. Різниця тільки в тому, мовчатимемо ми чи ні.
Наступного дня Дарина принесла першу ниточку. Постійна покупчиня, у якої родичка працювала на лікарняному складі, обмовилася: комірник Данило останніми місяцями сам не свій. П’є, свариться вдома, каже, що його втягнули в справу, за яку потім відповідати доведеться самому.
— Якщо він справді боїться, — сказала Оксана Григорівна, коли Мирон розповів їй про це, — він може заговорити. Тільки йому треба зрозуміти, що Руденко не врятує його, а кине першим.
Мирон не міг обіцяти Данилові захист чи угоду. Він був лікарем, не слідчим. Але сказати правду про наслідки добровільного зізнання міг. Семен Павлович пішов далі. Він викликав комірника нібито з приводу інвентаризації, говорив із ним довго й без свідків. Наприкінці спитав прямо: чи готовий той розповісти, звідки в операційній з’явилися партії, яких не було в офіційних поставках, поки цим питанням не зайнялися вже без жодного поблажливого ставлення.
Данило вийшов із кабінету з сірим обличчям. Тієї ночі, як потім стало відомо, він не спав. А вранці прийшов до головного лікаря сам…
