Паралельно лікарнею почав розходитися інший бруд — не документальний, а людський. Марина, відчуваючи незручність після розмови з Мироном і водночас побоюючись втратити контракт своєї компанії, дозволила собі кілька фраз в адміністративному крилі. Про те, що лікар Ковальчук нібито надто близько спілкується з жінкою, чия дитина потрапляла до травмпункту. Про те, що такий зв’язок виглядає сумнівно на тлі розслідування. Сказано це було впівголоса, майже натяком, але лікарня вміла перетворювати натяки на історії.
За два дні Дарина почула переказ від постійної покупчині, яка, начебто не бажаючи зла, спитала між іншим, чи правда, що в неї роман із лікарем, якого скоро виженуть за порушення.
Коли Мирон увечері прийшов до крамниці, він одразу зрозумів: щось змінилося. Дарина протирала прилавок із такою силою, ніби хотіла стерти не пил, а чужі слова.
— Сьогодні мені розповіли цікаву річ, — сказала вона, не підводячи очей. — Виявляється, я жінка, якою лікар скористався через хвору дитину. А вас, кажуть, відсторонили, бо за вами тягнеться не лише лікарська помилка, а й проблеми з етикою.
— Дарино, це брехня.
— У якому місці? Що тебе відсторонили?
Він замовк. Ось вона — помилка. Не в операції, не в почуттях. У тому, що він намагався вберегти її від бруду, а вийшло так, ніби приховував.
— Відсторонили. Через скаргу щодо операції. Але причина не в тому, що розповідають. Я підозрюю підміну витратних матеріалів, і людина, якій це загрожує, намагається виставити винним мене.
— Ти не сказав мені.
— Я хотів розповісти, коли зрозумію, чим усе обернеться.
Дарина підвела очі. У них не було істерики, тільки холодний біль людини, яка надто довго будувала крихку безпеку для себе й дитини.
— У мене є Назар. Є крамниця. Люди приходять сюди, бо довіряють мені. Якщо містом піде чутка, що я зв’язалася з лікарем, якого підозрюють у порушеннях, це вдарить не тільки по мені. Це вдарить і по ньому. Я повинна розуміти, у що ти мене втягнув.
— Я нічого не порушував. Ні як лікар, ні як людина. Але так, мене намагаються знищити. І, схоже, використовують усіх, до кого можуть дотягнутися.
Дарина стиснула ганчірку в руках.
— Мені потрібен час.
— Ти мені не віриш?
— Я вірю не пліткам. Але я злякалася. За Назара. За все, що тримаю на руках. Будь ласка, не приходь поки що. Я сама напишу.
Він кивнув. Сперечатися було не можна: її страх був не зрадою, а захистом. Мирон вийшов у сніг, відчуваючи, як за один тиждень у нього відбирають роботу, ім’я й єдине місце, де він почав зігріватися.
Ніч він провів майже без сну. На кухні стояла вистигла чашка бабусиного збору. Слова Зоряни, колись дивні й теплі, тепер звучали майже жорстоко: крамниця знайшлася, жінка знайшлася, дитина, якій потрібен батько, теж. І все це можна було зруйнувати чужою брехнею так само легко, як перерізати тонку нитку.
Він не знав, що Дарина тієї ж ночі сидить біля вікна й перебирає в пам’яті кожну їхню розмову. Його спокійні руки над зап’ястком Назара. Його голос у машині. Його прямий погляд, коли він сказав, що дітей у нього не буде. Чим довше вона думала, тим ясніше розуміла: злиться вона не на Мирона. Вона злиться на тих, хто зробив її і хлопчика зброєю в чужій грі.
Уранці прийшло повідомлення.
«Я погарячкувала. Не вірю, що ти здатен на те, про що говорять. Злякалася за Назара і за крамницю. Приходь увечері, якщо зможеш. Поговоримо спокійно».
Мирон прочитав його кілька разів. У грудях стало легше рівно настільки, щоб знову зібратися.
Майже одразу зателефонували з відділу кадрів. Засідання медичної комісії призначили на найближчий четвер. Йому рекомендували з’явитися з письмовими поясненнями й матеріалами на свій захист.
До четверга лишалося три дні. Три дні, щоб перетворити уривки підозр, фотографії на телефоні Оксани Григорівни, вилучені зразки й власну впевненість на ланцюг доказів. Три дні, щоб не дозволити Руденкові зробити те, що в нього виходило найкраще: підмінити реальність акуратним папером. Мирон поклав телефон на стіл і вперше за весь час ясно зрозумів, що тепер у нього немає права втратити жодної години…
