Малюки й справді попросилися на світ раніше. Пологи були тяжкими, і зрештою лікарям довелося робити операцію. Олеся плакала: їй так хотілося народити самій. Але біль і образа зникли, коли дітей одного за одним поклали їй на груди. Мирон отримав фотографію на телефон, стояв посеред майстерні й не соромився сліз. Тепер у нього були Марко, Софійка й маленький Данилко, і заради них він був готовий на все.
Після виписки йому трапився підробіток водієм. Гроші виходили непогані, але втома швидко стала важкою, липкою, такою, що не минає навіть після короткого сну. Удень майстерня, увечері поїздки, майже без вихідних. Однієї суботи Олеся глянула на його сіре обличчя й злякалася.
— Залишайся вдома. Ти ледве стоїш.
— Завтра відісплюся, — спробував усміхнутися Мирон. — Зараз найвигідніший час. Не хвилюйся.
Він поцілував дітей, накинув куртку й пішов. Уночі Мирона не стало. Олесі повідомили, що він заснув за кермом. Її крик чули сусіди. Вона звинувачувала себе, повторювала, що мала втримати його, забрати ключі, стати у дверях…
Треба було повідомити Остапа й займатися похороном, хоча в Олесі не було сил навіть підвестися з ліжка. Остап прилетів першим же рейсом із портового міста. Побачивши його на порозі, вона ледь не скрикнула: він надто нагадував Мирона — ходою, темними очима, тим, як мовчки стиснув губи від болю. Остап підставив їй плече, і вона ридала, не добираючи слів. У нього самого всередині все рвалося: він утратив брата й бачив перед собою його сім’ю, трьох немовлят без батька.
На третій день відбулося прощання. Дітей Олеся залишила з подругою й матір’ю. Сама ледве трималася на ногах, бліда, мов тінь. Після поминок Остап сказав, що залишиться поруч і допомагатиме. Вона майже не зрозуміла. Лише наступного дня, коли голова трохи прояснилася, він повторив.
— Ти справді не їдеш? А як же море?
— Я вже зателефонував. Звільнився. Море зачекає. Зараз важливіше, щоб ви витримали. Мирон був мені єдиною рідною людиною. Отже, ви тепер теж мої…
