Остап швидко знайшов роботу торговельним представником і зняв кімнату неподалік. Без моря йому було важко, він почувався рибою, викинутою на сушу, але не скаржився. Після зміни приходив до Олесі: допомагав купати дітей, підіймав важкий візок, гуляв із трійнятами, заносив продукти. Найчастіше платив сам, ніби інакше й бути не могло.
Поступово між ними з’явилося те, чого обоє боялися. Остап дивився на Олесю вже не лише як на дружину загиблого друга, а як на жінку — змучену, сильну, рідну. Олеся теж тягнулася до нього, але стримувала себе: надто рано, неправильно, ніби зраджує пам’ять Мирона. Вони трималися за дружбу, за допомогу, за дітей. Якось вона тихо поскаржилася, що більше не витримує втоми. Остап обійняв її так дбайливо, що слова стали зайвими…
На той час дітям виповнився рік. Олеся першою помітила, що Данилко швидко задихається, коли повзе чи намагається вставати. На плановому огляді її страх підтвердився. У Марка й Софійки все було гаразд, а в Данилка виявили серйозну проблему із серцем. Лікар говорив спокійно: операцію зробити можна, після неї хлопчик житиме, ростиме, бігатиме, як інші. Але безплатної програми для такого випадку не було, а сума потрібна була величезна.
Олеся повернулася додому, майже не бачачи дороги. Остап уже був після роботи. Він одразу зрозумів: сталося страшне. Діти, відчуваючи її стан, заплакали один за одним.
— Що з тобою? На тобі лиця немає.
— Ходімо на кухню. Я маю показати висновок.
Вона поклала папери на стіл.
— У Данилка серце. Усе можна виправити, але операція коштує таких грошей, яких у нас немає.
Остап посадив її, налив води, знайшов заспокійливі краплі.
— Спершу дихай. Ми знайдемо кошти.
— Де? Ти й так працюєш до знемоги. Я знаю, що тобі кажуть знайомі: навіщо тобі жінка з трьома дітьми, ти молодий, міг би влаштувати життя простіше.
Остап похмурнів.
— Нехай кажуть. Я пообіцяв бути поруч. А мої обіцянки не порожні…
