Рік потому Андрій і Марина стояли на веранді нового дому. У дворі Богдан і Максим гралися поруч із молодшим братом — Андрієм Андрійовичем Коваленком, який народився одного осіннього ранку під шум моря, що долинав у відчинене вікно пологового відділення. Малюк лежав у переносному кошику й уважно стежив за кольоровими стрічками, які близнюки розтягували над ним.
Дім вийшов саме таким, як Андрій обіцяв: без показної розкоші, просторий, світлий і завжди сповнений голосів. У хлопчиків були окремі спальні, але майже щоночі один із них усе одно перебирався до брата. Ігрова кімната постійно виглядала так, ніби нею пронісся шторм. На кухні стояв великий стіл, за яким вечорами збиралися Петро, Галина, тітка Віра та інші друзі.
Розгляд завершився через три місяці після весілля. Свідки розповіли, як Андрій дбає про синів, чим займається і в яких умовах живе родина. Було подано відомості про дохід, новий дім і роботу створених ним підприємств. Перевірка підтвердила, що близнюки здорові, спокійні й оточені увагою. Суд не знайшов підстав для втручання: хлопчики росли в безпечній, люблячій родині й отримували все необхідне.
Мати Андрія ще двічі намагалася поновити спір, однак щоразу отримувала відмову. Зрештою вона зрозуміла: син не повернеться до колишнього існування й не дозволить розпоряджатися власною родиною. Іноді Надія надсилала онукам дорогі подарунки. Андрій і Марина не залишали їх у себе — речі передавали іншим дітям селища, яким вони були потрібніші. Жоден пакунок не міг замінити вибачень, яких Надія так і не наважилася вимовити.
За цей час змінилася й «Тиха бухта». Розпочаті Андрієм проєкти об’єдналися в невеликий екологічний курорт. П’ятнадцять затишних номерів приймали гостей, ресторан готував страви зі свіжого улову, а рибалки проводили морські прогулянки. Запущена кількома місяцями раніше майстерня тепер давала роботу п’ятнадцятьом мешканцям, а її продукцію замовляли готелі з різних приморських міст. Приїжджі могли побачити справжнє життя селища, познайомитися з ремеслами й дізнатися, як дбайливо поводитися з узбережжям.
Андрій і далі займався розрахунками й розвитком, але більше не ховався за кабінетом. Його можна було зустріти на пірсі поруч із Петром, на будівництві чергового приміщення або у дворі, де він лагодив дітям іграшки. Він зберіг діловий досвід, відмовившись лише від переконання, ніби гроші дають право ставити себе вище за інших.
Марина брала участь в усіх рішеннях. Вона знала роботу пансіонату зсередини, помічала те, що Андрій міг пропустити, і стежила, щоб розвиток не руйнував просту атмосферу, заради якої сюди приїжджали люди. Їхні суперечки іноді затягувалися, але тепер ніхто не йшов, грюкнувши дверима, і жодна проблема не лишалася тільки на плечах одного з них.
На веранді Марина колисала молодшого сина й спостерігала, як Богдан учить Максима запускати повітряного змія. Андрій стояв поруч, спершись на поруччя. Морський вітер ворушив його волосся, у дворі лунав дитячий сміх, із кухні долинав запах вечері.
— Ти про щось шкодуєш? — запитала Марина.
Він оглянув дім, синів і жінку, яка зуміла перетворити його благополучне, але порожнє життя на щось справжнє.
— Лише про одне.
Марина насторожилася, хоча усмішка в його очах підказувала: боятися нічого.
— Про що?
— Про те, що надто довго шукав дорогу до вас…
