Будівництво комбінату не могло закінчитися так швидко. Звіт потребував часу, а Олег, судячи з усього, не поспішав повертатися до столиці, насолоджуючись безкарною владою над маленьким селом. Друге.
Застати їх уночі зненацька, сплячими, було б простіше фізично, але небезпечніше в іншому сенсі. Потрібен був інший спосіб. Спосіб, за якого вона сама контролює момент, сама обирає, коли і як ударити, не покладаючись на вдачу чи на їхнє безпам’ятство від алкоголю.
Вона згадала пасіку. Батько вчив її багато чого, але один урок згадався тепер особливо ясно. Той самий — про страх і спокій.
Про те, як стривожений рій реагує не на людину взагалі, а на її стан. Думка прийшла не відразу, а поступово, складаючись деталь за деталлю, як складається пазл, коли нарешті знаходиш відсутні фрагменти. Вона встала, підійшла до вікна, подивилася в бік дальньої пасіки за хатою, де досі стояли батькові вулики, за якими вона доглядала вже сама після його смерті.
«Пробачте», — сказала вона вголос, не звертаючись ні до кого конкретно, а радше до самої себе, до тієї людини, якою вона була до вчорашнього вечора. Але інакше не можна. Вона знала: план потребуватиме часу, точності, того самого спокою, якого навчив її батько, працюючи поруч із вуликами довгими літніми днями.
Часу в неї було небагато, але достатньо. Наступного ранку Оксана вийшла до дальньої пасіки, що стояла за хатою на узліссі, де батько колись поставив дюжину вуликів. Вона надягла стару батькову сітку на обличчя, наповнила димар сухою травою й трісками та розпалила його звичними, відпрацьованими за роки рухами.
Крайній вулик непокоїв її останніми тижнями. Рій у ньому нещодавно поділився. Частина бджіл роїлася, влаштовуючись у новому гнізді неподалік, і ті, що лишилися, були роздратованіші за звичайне, зліші за інші сім’ї на пасіці.
«Те, що треба», — сказала вона вголос, розглядаючи гудучий, стривожений вулик. Вона підійшла повільно, без різких рухів, як учив батько. Обкурила димом льоток, чекаючи, поки бджоли, відчувши дим, почнуть набирати мед про запас і стануть тимчасово смирнішими.
Роївня, плетений кошик із щільною кришкою, яким батько користувався, коли пересаджував рої в нові вулики, стояла в сараї, припала пилом, не використовувалася з минулого літа. Оксана дістала її, обтерла, перевірила, чи щільно прилягає кришка. Робота забрала майже дві години.
Вона обережно, шар за шаром, струшувала бджіл із рамок у кошик, діючи тими самими вивіреними, спокійними рухами, які батько показував їй із дитинства. Руки не тремтіли, дихання лишалося рівним. Бджоли, відчуваючи цей спокій, майже не жалили її, лише раз одна вжалила в зап’ястя, і Оксана навіть не скривилася, просто витягла жало нігтем і продовжила роботу.
До обіду кошик був наповнений. Не вщерть, але всередині непокоїлися кілька сотень роздратованих, стривожених комах. Вона щільно закрила кришку, перевірила засувку, віднесла кошик у тінь сараю, де було прохолодніше і бджоли могли протриматися до вечора, не перегрівшись.
«Батько не схвалив би цього, — сказала вона вголос, дивлячись на закритий кошик. — Він поважав бджіл, а не використовував їх як зброю». Вона помовчала. «Я теж не схвалюю, — додала вона тихіше. — Але ще менше він схвалив би, якби я змовчала».
Ближче до вечора вона приготувала й іншу частину плану. Взяла невелику гарну банку домашнього меду — того самого, що збирала з батьком ще минулого літа, — з етикеткою, яку сама колись малювала для продажу на ринку в районному центрі. Мед мав стати приводом, поясненням її візиту, жестом примирення, який зніме підозри й дасть змогу підійти досить близько…
