Життя без прикрасТелефон задзвонив у Максима на насипі, куди він піднявся ще раз. Старший поліцейського екіпажу уточнював шлях. Максим пояснив, де закінчується тверда дорога й починається старе відгалуження до каналу, попередив про розмиту ділянку. Передав також прохання пасажирів: вони бояться власника пансіонату й хочуть говорити без нього.
— Зрозумів, — відповів співробітник. — Чи були у вас ще відвідувачі?
— Поки ні.
— З’явиться хтось — обійдіться без конфлікту. Повідомте, що допомогу вже викликали. Не дозволяйте нікому відвести вас від телефона. Ми дісталися до шлагбаума.
Внизу Жужа стояла біля зарослого повороту з настовбурченою на загривку шерстю й дивилася між деревами. Максим спершу почув мотор, потім побачив фари, що майнули. Від старого броду, дорогою, яку він вважав непроїзною, рухався темний позашляховик. Слідом повільно повз невеликий ваговоз із лебідкою.
Оксана схопилася, побачивши машини.
— Зачиніть двері.
— Поліцейські вже поруч.
— Максиме, прошу вас, зачиніть.
Він причинив стулку, не підставляючи під неї раму, й залишився біля машини.
Чоловік років сорока вийшов із позашляховика; на ньому була чиста куртка темно-синього кольору. Він оглянув швидку та її загрузле колесо, подивився на Жужу. Усмішка, звернена до Максима, була такою, ніби вони зустрілися на дорозі біля машини, в якої пробило шину.
— Ось нарешті й знайшли. Дуже вам дякую. Я Тарас, ви нас неабияк виручили.
Чоловік подав руку. Максим не відповів на рукостискання.
— Чим же?
На секунду усмішка застигла.
— Машину знайшли, людей. Ми з учорашнього дня по всіх дорогах шукаємо. Працівниця вивезла пацієнта. Історія недобра, самі розумієте. — Він указав на білу стулку. — Відчиняйте, далі розберемося самі.
Максим залишився на місці.
— Лікарів викликали. Скоро підійдуть.
— Ми ж теж медична організація. — Тарас дістав телефон і показав фотографію якогось документа. Екран блиснув і згас раніше, ніж Максим устиг прочитати бодай рядок. — Людина після тяжкої хвороби, без постійного нагляду їй не можна. Оксана зараз не може ухвалювати рішення. Після пожежі з людьми різне трапляється.
Голос у нього був спокійний, упевнений. На лиходія Тарас не скидався, але й на людину, яка дві доби розшукує зниклих підопічних, теж. Радше — на власника підприємства, змушеного залагодити чергову неприємність.
Водій вантажівки, чоловік у робочій куртці, підійшов до швидкої. Подивився під колеса, носком черевика копнув багно, потім пішов по трос.
— Людям передусім потрібен огляд, — сказав Максим.
— На базі їх оглянуть. А тут вони замерзнуть остаточно.
— Що за база?
— Наш тимчасовий корпус. Ви пацієнтові ким доводитеся?
Максим не одразу знайшов відповідь. Запитання було правильне: він не доводився старому ніким. Мисливець, який випадково знайшов чужий автомобіль, — не родич, не лікар і не поліцейський. Ні ставити діагноз, ні вирішувати за дорослих людей, куди їм їхати, він не міг. Але самі пасажири могли сказати, чого хочуть.
Він відчинив двері.
— Миколо Степановичу, поїдете з ним?
Старий повернув голову.
— Ні.
— Ось бачите, — Тарас розвів руками. — Він зараз усім відмовляє. Ліків вчасно не прийняв, ніч без сну. Не будемо тут збори влаштовувати.
Він рушив до дверей, але Микола Степанович підвівся на ліктях і заговорив голосніше:
— Назвіть мою дружину. Як її звали?
Тарас зупинився.
— Ваша дружина тут до чого?
— За папером мене дружина забрала. То як її звали?
Оксана вийняла транспортний лист. Тарас перестав усміхатися; його погляд перейшов із паперу на наволочку, яку старий тримав під руками.
— Помилилися під час заповнення, можливо. Усім зараз тяжко. Пізніше сядемо й спокійно з’ясуємо.
— З’ясовуватимемо тут, — сказав Максим. — Співробітники приїдуть, тоді й розберемося.
Тарас сховав телефон.
— Ви хоч розумієте, що сприяєте утриманню чужого майна?
— Автомобіль ніхто не приховує. Координати вже надіслано. Люди хочуть отримати допомогу від інших.
Максим вимовляв слова повільно, намагаючись не поспішати, і відчував сильне серцебиття. Зі зламаними автобусами його впевненість працювала: знімеш кришку — перевіриш несправність. Тут же людина дивилася прямо, говорила спокійно, а зрозуміти її все одно не вдавалося.
Водій вантажівки розмотував трос.
— За що чіпляємо?
Максим повернувся до нього.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.