Життя без прикрасВодій присів перед швидкою, зазирнув під кузов, потім підвівся.
— Правильно, спочатку треба розвантажити. Поки всередині люди, тягти не стану.
Тарас різко глянув на нього. Проте заперечувати не став.
— Гаразд, дочекаємося ваших лікарів. Тільки потім не кажіть, що я не попереджав.
Відійшовши до позашляховика, він спробував комусь зателефонувати. Зв’язку внизу не було. Роздратовано глянувши на екран, Тарас піднявся на кілька метрів схилом і спробував ще раз.
Максим причинив двері, залишивши вузьку щілину.
— Дякую, — беззвучно промовила Оксана самими губами.
Він похитав головою. Для подяки було ще зарано.
За кілька хвилин згори, з насипу, свиснули. Стежкою до машини спускалися двоє поліцейських, фельдшер із сумкою та рятувальник; за ними йшли решта, несучи спорядження для евакуації. Далі заваленою дорогою автомобілі не проїхали — їх залишили біля повалених стовбурів.
Попереду йшов невисокий сивий поліцейський.
— Сергій Дубровський. Хто телефонував і просив допомоги?
Максим підняв руку, але заговорити не встиг. Тарас уже повернувся зі схилу й першим звернувся до поліцейського:
— Сергію, добре, що ви тут. Сталося серйозне непорозуміння. Я повідомляв вам про цю працівницю — ось вона.
— Ми з вами знайомі? — Дубровський глянув на нього.
— Ні, я почув, як ви представилися. Тарас Ковальчук, керую «Добрим причалом».
— Зрозуміло. Поки зачекайте біля свого автомобіля. Спершу дамо лікарям подбати про людей.
Жодного особливого тиску в цих словах не було. Тим помітнішим для Максима стало те, як здригнулося обличчя Оксани.
Фельдшер заліз у медичний відсік. Він запитав старого, як його звати й на що той скаржиться, розпочав огляд і підготовку до перенесення. Оксана спершу відповідала замість пацієнта, але потім замовкла, давши Миколі Степановичу змогу розповісти самому. Другий поліцейський тим часом відвів Тараса й водія вантажівки вбік і записував їхні дані.
Вислухавши Максима, Дубровський підійшов до відчиненої стулки.
— У вас є щось, що ви хотіли нам передати?
Микола Степанович присунув наволочку й розв’язав вузол. Із неї з’явився товстий зошит у клітинку, слідом — кілька прозорих файлів і невеликий записник, перетягнутий гумкою.
— Для початку погляньте, скільки людей у нас жило.
Дубровський натягнув рукавички й узяв зошит. На першій сторінці від руки було виведено: «Постільна білизна видача». Максим аж ніяк не сподівався побачити господарський журнал. Замість медичних записів — прізвища, кімнати, дати, позначки про видані простирадла й наволочки. На полях траплялися короткі розпорядження: «Бракує рушника», «Повернути ковдру», «Додати подушку».
— Це оригінал, — пояснила Оксана. — Після пожежі його ніхто не забрав: до медичних документів він не належав.
— Звідки він у вас?
— Микола Степанович допомагав мені перевіряти номери. Йому важко лежати цілими днями без діла. Коли його виводили, він узяв зошит із тумбочки. Інші папери я принесла вже потім.
Дубровський розгорнув останню заповнену сторінку.
Дванадцять прізвищ.
Оксана показала інший список — тих, хто після пожежі прибув до тимчасового корпусу.
Вісім прізвищ.
— Нам пояснили, що їх іще раніше забрали рідні, — сказала Оксана. — Але того вечора вечерю їм розносила я.
Дубровський звів на неї очі.
— Кожному з цих чотирьох?
— Кожному.
Тарас наблизився на крок.
— Їх же могли забрати після вечері. Там така метушня була, ви маєте це врахувати.
Інший поліцейський попросив його не відходити з того місця, де він чекав.
Оксана дістала з файла чотири копії. У всіх чотирьох стверджувалося, що мешканець виїхав до пожежі. Підписи людей, які нібито прийняли мешканців, відрізнялися один від одного, проте в трьох повторювався незвичайний розчерк: остання літера опускалася так низько, що перетинала дату.
Дубровський не підносив аркуші до світла й не поспішав називати підписи підробленими. Він сфотографував документи, розпитав, звідки взялися копії, потім поклав їх до інших паперів.
— Перевіркою займуться. А зараз мені потрібно знати: де були ці четверо, коли зайнялося?
Микола Степанович прикрив очі.
— На другому поверсі, у прибудові, за коричневими дверима. Я ж унизу жив. Спершу запах пішов, я подумав, що каша пригоріла… Потім жінка закричала. Не з коридору — наді мною. — Він показав лівою рукою на стелю салону. — Звідти, згори.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.