Життя без прикрасРятувальники підняли ноші. Старий устиг ухопити Максима за рукав.
— Зошит же не загубиться?
— Ні, збережеться.
— У Павла прізвище з літерою «О». Він сердився, якщо його писали не так.
Максим нахилився до нош.
— Простежать, щоб було через «О».
Лише тоді Микола Степанович розтиснув пальці. Самі собою чотири прізвища ще не були доказом того, що сталося. Але тепер їх записали люди, які не підпорядковувалися власникові пансіонату.
Оксана мала їхати слідом за старим. Фельдшер сказав, що її теж необхідно оглянути в лікарні. Уже сходячи зі сходинки, вона згадала про Віктора.
— А водія? Ви шукаєте Віктора?
Дубровський указав на рятувальника, який іще залишався біля машини.
— Уздовж каналу йде інша група. Нам треба уточнити, яким шляхом він пішов.
Ноші не встигли віднести далеко. Микола Степанович попросив зупинитися.
— Я йому пояснив: дійти до розвилки, де труба, й повернути праворуч. Тільки трубу, може, вже засипало. Тепер там усе змінилося.
У Максима знову неприємно стислося всередині. Він пам’ятав не саму трубу, а місце, де вона була раніше. Кілька років тому вода підмила насип; бетонний водопропуск завалило зсувом. На місці розвилки тепер широкою смугою тягнувся пухкий, нестійкий ґрунт. Якщо Віктор ішов шукати орієнтир, відомий йому лише з розповіді старого, він міг опинитися біля самого краю.
— Я можу вас туди провести.
Дубровський оглянув мокрі чоботи Максима, рушницю в чохлі, собаку.
— Добре знаєте цей ліс?
— З дитинства тут ходжу.
— Підете з нашими. Тільки сам від групи не відходьте.
Біля позашляховика Тарас відвернувся. Раніше він кілька разів запевняв, що водій напевно залишив швидку й подався додому. Тепер поруч стояла людина, здатна вказати місце, де варто було шукати зниклого.
До каналу йшли довше, ніж Максим розраховував із пам’яті. Після бурі звичний прямий шлях перегородили вивернуті з корінням ялини. Доводилося обходити їх; між корінням стояла вода. Кілька разів Максим зупинявся й звіряв напрямок із картою, відкритою на телефоні рятувальника.
Рятувальників із ним було троє. В одного за плечима лежала мотузка в наплічнику, інший ніс медичну сумку. Третій позначав уже пройдені ділянки й підтримував зв’язок по рації. Ішли не бігом, але на розмови часу не витрачали.
Жужа натягувала довгий повідець, потім поверталася обнюхати черевики супутників. Максим не чекав, що вона створить диво й серед усіх запахів знайде єдиний потрібний слід. Він не вважав її пошуковим собакою. Він лише стежив за тим, що привертало її увагу.
Біля заболоченого повороту виявили зламану гілку. За кору зачепився світлий клапоть.
— У що був одягнений Віктор? Яка на ньому куртка? — запитав старший рятувальник.
По рації надійшла відповідь Оксани: сіра, на рукавах світловідбивні вставки. Знахідку сфотографували. Далі група рухалася, ще уважніше оглядаючи шлях.
Максим згадав давню суперечку з батьком. Двадцять років тому на старій карті вони знайшли проїзд, якого вже не існувало. Тоді Максим сміявся: папір, мовляв, усе стерпить. Батько заперечив, що небезпечнішими за інші бувають саме ті дороги, які людина вважає добре знайомими.
Микола Степанович пам’ятав цей ліс із молодості. Віктор повірив йому: у машині мерзли люди, без кінця чекати було неможливо.
Біля каналу земля під ногами стала пухкою. Максим показав місце труби. По краях провалля росла трава, внизу було чути шум води. Рятувальник жестом зупинив решту.
Уздовж схилу тягнулася смуга прим’ятої землі. Максим спершу не розібрав, що її залишило. Потім побачив біля краю відбиток підбора, нижче — обірваний корінь. Тут хтось упав.
Віктора гукнули. Відповіді не дочекалися. Покликали знову, після чого замовкли й прислухалися. Жужа потягнулася до краю, вся напружилася й неголосно заскиглила. Повідця Максим не випустив, а Жужу відвів назад. Вона й далі дивилася під навислий пласт землі.
З-під нього долинув ледь чутний дзенькіт металу. Один удар. За ним другий.
Старший рятувальник опустився на коліно й направив світло вниз.
— Там людина, бачу її.
Крізь коріння було видно бліде обличчя й сіре плече — Максим розгледів їх. На вузькому виступі біля води лежав Віктор; уламок бетонної труби майже затуляв його. Одна нога була неприродно підігнута. Гайковим ключем він бив по стирчачому пруту — кричати вже майже не міг, голос пропав.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.