Життя без прикрасВіктор опинився там ще вчора. Вранці він дійшов до каналу й спробував спуститися до залишків проїзду. Під чоботом осипалася земля, телефон упав у воду. З ушкодженою ногою піднятися мокрою стінкою він не зміг. Спершу кликав, потім, зрозумівши, що його ніхто не чує, перебрався під бетонний уламок: там принаймні був прихисток від вітру.
Невеликий рюкзак із водою в пляшці й куртка допомогли йому витримати ніч. На ранок він уже погано розумів, скільки часу лежить біля каналу.
Коли Віктора підняли нагору, Максим побачив чоловіка років п’ятдесяти. Чомусь із попередніх розповідей йому уявлявся старий. У водія було коротке темне волосся, щетина; у глибокі тріщини на долонях набився бруд.
Віктор спробував звернутися до рятувальника. Той схилився над ним.
— Що ви сказали?
Водій повторив, і Максим зміг розібрати два слова:
— Люди живі?
— Живі. Обох знайшли, зараз несуть до дороги, — відповів Максим.
Віктор заплющив очі. На його обличчі відбилося таке полегшення, що Максим відвернувся. Потім водій знову подивився на нього.
— Не віддавайте їх назад у «Добрий причал».
Це майже дослівно повторювало прохання біля швидкої. Тепер його промовила третя людина, яка тієї розмови не чула.
Назад рухалися повільніше. Ноші передавали через повалені стовбури, обережно проносили там, де шлях звужувався. Максим допомагав, коли його просили, і між зупинками стежив, щоб Жужа не потрапляла нікому під ноги. На просіці вже густішали сутінки.
Біля машин на них чекала звичайна швидка з відчиненими бічними дверима. Фельдшер записував показники Миколи Степановича. Поруч, під теплим покривалом, сиділа Оксана.
Вона побачила ноші й затулила рот долонею. Віктор ледь підняв руку. Оксана відповіла таким самим рухом своєї здорової руки. Ні він, ні вона нічого не сказали.
Згодом Максим часто згадував саме ці жести. Понад добу кожен із них вважав, що підвів іншого.
Дубровський підійшов до Максима, коли той стояв на узбіччі.
— Дякую, що провели. Від вас теж знадобиться пояснення. Якщо зовсім стомилися, можна не сьогодні. Але залиште, як із вами зв’язатися.
— А Ковальчук?
Поліцейський подивився в бік позашляховика.
— З ним зараз розмовляють. Папери передамо тим, хто розслідує пожежу. Поки що треба надати людям допомогу й зберегти речі: до огляду їх ніхто не повинен вивезти.
Максим кивнув. Мабуть, він сподівався почути, що вже все встановлено, винного спіймали й тривожитися більше немає про що. Однак завершити цей день такою відповіддю було не можна. Людей випустили із замкненої машини; те, що вони розповіли, ще належало підтвердити.
Тарас залишався біля свого автомобіля. Говорив телефоном, час від часу дивився на швидку. Коли машини рушили, він пройшов слідом кілька кроків, ніби збирався ще зупинити їх, і завмер.
Після від’їзду медиків Максим повернувся до білої швидкої, яку готували до вивезення. На задньому склі виднівся чистий прямокутник — місце, де Оксана притискала записку. Металева рама досі лежала всередині.
Дивлячись на неї, він нарешті зрозумів, про що питала жінка вранці. «Ви самі?» — їй треба було дізнатися, чи не прийшов він разом із людьми, від яких вони замкнулися. Оксана не питала, чи зуміє він відчинити двері.
Врятовані були живі. Але це ще не пояснювало, чому про пожежу повідомили як про подію без жертв.
Додому Максим дістався пізно. Сусід зустрів його біля воріт і збирався пожартувати щодо здобичі, проте, глянувши на його обличчя, передумав.
— Тобі чаю зробити?
Максим кивнув. Жужа зайшла до кухні й лягла просто посередині, навіть не дочекавшись, коли знімуть нашийник. Зазвичай після прогулянки до лісу вона обходила кутки й перевіряла миску. Цього разу відразу заснула.
Присівши біля батареї, Максим лише тепер відчув, як від утоми тремтять ноги. Сусід поставив чашку й запитав, чи не треба комусь зателефонувати.
— Уже зателефонував усім, кому треба.
Про машину він розповідав плутано, окремими уривками. Долоня за каламутним склом, чотири прізвища, ключ, що б’є по залізу в яру. Сусід не перебивав. Коли розповідь урвалася, чай у чашці давно охолов.
Уночі стукіт повертався уві сні кілька разів. Максим прокидався й прислухався до будинку. З кухні долинало лише, як Жужа п’є воду.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.