Життя без прикрасОксана сиділа на порозі, обхопивши пляшку обома руками.
— Допомогу направили, — сказав Максим. — Тільки сюди ще треба дістатися. Лісовозну дорогу перегородили повалені дерева. У рятувальників є координати, шукатимуть підхід.
Потім він повідомив, що на автомобіль подано заяву. Оксана кивнула.
— Він казав, що так зробить.
— Хто саме?
— Тарас Ковальчук. Пансіонат його.
— Отже, дозволу взяти машину у вас не було?
Відповісти вона змогла лише після довгого мовчання.
— Не було.
Максим присів перед нею навпочіпки.
— А Миколу Степановича ви як забрали?
— Це я попросив, — відповів сам старий. — Спочатку вона відмовлялася. Мені треба було туди, де насамперед не стануть телефонувати Ковальчуку.
Максим подивився на нього, але судити з облич не став. Йому доводилося бачити, наскільки переконливо виглядають люди, які продають чужу зламану річ під виглядом справної.
— Я вас сам нікуди не повезу. Почекаємо лікарів і поліцію, їм і розкажете.
В Оксани вперше трохи опустилися напружені плечі.
— Нехай тільки розмовляють із нами без нього.
Із термоса Максим налив трохи теплої води в кришку й поставив біля жінки. Вирішувати, що зараз можна дати старому, залишив їй. Сам дістав запасні рукавиці з наплічника й запропонував Миколі Степановичу.
Той простягнув ліву руку; права слухалася гірше.
— Інсульт був, — пояснив він, помітивши погляд Максима. — З головою все гаразд. Ноги підводять.
— Зрозумів, — сказав Максим, допомагаючи надягти рукавицю.
— Не кожен розуміє.
Микола Степанович повернувся до вікна.
На прохання Оксани Максим приніс із кабіни тонку папку транспортних листів. Їх готували для лікарні, куди спочатку мали намір відвезти пацієнта. Верхній бланк містив прізвище Миколи Степановича, дату, підпис і запис: додому його забрала дружина. Дата припадала на наступний після пожежі день.
— Дев’ять років моя дружина на цвинтарі, — сказав старий.
Максим знову прочитав рядок.
— Не той бланк узяли?
— Я спершу теж вирішила, що помилка, — відповіла Оксана. — А потім подивилася решту.
Вона потягнулася розкрити наволочку, але Микола Степанович притиснув її до себе. Сперечатися Оксана не стала.
Під час розмови Максим оглянув швидку спереду. Братися до ремонту не збирався: хотів зрозуміти, чи вдасться, якщо знадобиться, пересунути її на рівне місце. З-під днища стирчав зламаний корінь, під радіатором звисав пошкоджений патрубок. На ґрунті вже висохла розлита кольорова рідина. Втративши рідину, двигун перегрівся, акумулятор теж був розряджений. Звільнити колесо було недостатньо — своїм ходом машина звідси не виїхала б.
— Як ви сюди потрапили?
Оксана заплющила очі, пригадуючи.
— Довелося звернути з головної дороги. Ще біля заправки нас наздогнали. Віктор побачив машину Ковальчука, упізнав її. Нас намагалися витіснити на узбіччя.
Микола Степанович розповів про старий проїзд біля водозбірного каналу, який згадав тоді.
— Ним на станцію їздили.
— Давно це було?
Старий розплющив очі.
— Років двадцять тому. Не знав я, що проїзд розмило.
— Спочатку їхали без перешкод, — продовжила Оксана. — Потім уперлися в дерево, стали об’їжджати його машиною й зачепили корінь. Далі дорога вже обсипалася. Віктор пробував виїхати назад, але двигун кипів.
Максим знав місцевість. Мосту через канал уже багато років не існувало, хоча на старих схемах де-не-де досі показували проїзд.
— Чому ви не зателефонували?
— Я на повороті впала в салоні, телефон тріснув. У Віктора мережа зникла раніше, ніж ми застрягли. Вранці він узяв заряджений телефон, пішов по допомогу. Сказав, через годину повернеться. Увечері ми почали стукати, сигналити. А вночі батарея сіла.
Потім залишалося чекати. У лісових шерехах вчувалися то кроки людини, то звір, то машина, що наближалася, хоча її не було. Оксана говорила без сліз, опустивши погляд на брудні долоні. Максим уявив цих двох за тонкою стінкою: вони слухають ліс і знають, що один не зможе пройти й сотні метрів.
— А навіщо стрічку з рамою поставили?
— Біля заправки намагалися відчинити двері. Чоловік схопив мене за руку. Вночі тут чулося, ніби знову підходять. Я боялася заснути й не почути.
Максим глянув на раму біля стінки. Вона вже не здавалася дивним доказом. Це було останнє, чим людина могла втримати межу між собою та чужою волею.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.