Марк усе ще не розумів, куди вона веде. Його свідомість чіплялася за будь-які пояснення. Він згадав розмови дорослих про левицю, яку іноді помічали неподалік від табору. Працівники охорони казали, що вона трималася на межі безпечної зони, з’являлася несподівано, спостерігала і так само тихо зникала. Ніхто не називав її ручною — це слово було б небезпечною помилкою. Але про неї говорили як про незвично допитливу.
Марк ухопився за цю думку. Може, це вона. Може, вона знає, де люди. Може, саме тому не пішла й тепер веде його не в лігво, не до небезпеки, а до води чи до табору.
Але надія була крихкою. Щойно кущі ставали густішими, як тривога поверталася. А раптом він помиляється? А раптом звір просто відводить його туди, де йому нікуди буде подітися? А раптом усе це — дивна поведінка хижака перед нападом?
Одного разу йому здалося, що десь далеко лунають голоси. Марк зупинився, підвів голову, хотів крикнути, але почув лише вітер у траві й стукіт власного серця. Голоси зникли так швидко, що він засумнівався: чи були вони взагалі? Може, втома вже його обманювала.
Левиця теж зупинилася. Вона глянула на нього, потім знову повернулася вперед. Марк стиснув гілку міцніше й пішов далі.
Час розтягнувся. Він не знав, скільки вони йдуть — кілька хвилин чи цілу вічність. Простір довкола змінювався майже непомітно: сухі кущі, низькі дерева, трава, пил, знову кущі. Кожен крок був маленькою перемогою над болем. Марк уже не плакав уголос, лише іноді тихо схлипував, коли нога випадково торкалася землі сильніше, ніж треба.
Потім попереду почувся новий звук.
Спершу він не повірив. То було м’яке, безперервне дзюрчання, ледь чутне крізь шелест листя. Але що далі вони йшли, то виразнішим ставав звук води.
Зарості розступилися, і перед Марком відкрилася невелика річка. Вода блищала між камінням і травою, рухаючись швидко й світло. Для нього цей краєвид виявився прекраснішим за будь-який рятівний знак. Він мало не впав, спускаючись до берега, опустився на коліна й зачерпнув воду долонями.
Пив він жадібно, квапливо, захлинаючись і кашляючи. Прохолода здавалася дивом. Вода змивала сухість у роті, пил, присмак крові, частину паніки. Він хлюпнув трохи на обличчя, скривився, коли вода торкнулася саден, але все одно зробив це знову. Лише напившись, Марк усвідомив, наскільки був близький до цілковитого виснаження.
Він озирнувся.
Левиця сиділа трохи позаду, не підходячи до води. Її вуха рухалися, вловлюючи звуки, погляд ковзав по кущах. Вона не дивилася на нього постійно, як раніше. Тепер вона ніби стежила за всім довкола. Маркові вперше здалося, що вона не просто веде його, а й справді охороняє.
Ця думка була надто дивною, але іншої в нього не було….
