Марк тихо схлипнув. Йому хотілося вірити, що звір не завдасть йому шкоди, але здоровий глузд опирався. Левиця сіла навпроти, підібгавши передні лапи, і якийсь час просто дивилася. У її погляді не було людського співчуття, але й злості в ньому не було. Від цього хлопчикові ставало дивно: ніби перед ним було не чудовисько зі страшних оповідей, а істота, яка бачить його слабкість і з якоїсь незбагненної причини не користується нею.
Він спробував відповзти вбік. Тоді левиця підвелася й змінила поведінку. Вона почала підштовхувати його вперед. Спершу легко — так, ніби перевіряла, чи може він рухатися. Потім сильніше. Марк упирався долонями в землю й мотав головою, хоча розумів, що вона не зрозуміє людської відмови.
Левиця відступила на кілька кроків, озирнулася, знову підійшла й штовхнула його в тому самому напрямку. Потім повторила. Відступ — погляд назад — поштовх. З кожним разом сенс ставав яснішим, але прийняти його було майже неможливо.
Вона кликала його за собою.
Марк видихнув, відчуваючи, як його охоплює новий страх. Іти за левицею? Добровільно? У глиб заростей? Це здавалося божевіллям. Але залишатися на місці було не менш страшно. Тут його могли не знайти. Тут він міг знепритомніти від болю, спеки й спраги. Тут могли з’явитися інші тварини.
Левиця, ніби втомившись від його нерішучості, неголосно загарчала й ударила лапою по сухій землі. У повітря знялася хмарка пилу. Марк закашлявся, і тільки тоді зрозумів, як сильно хоче пити. Доти страх заглушав усе, але тепер спрага навалилася на нього цілком. Язик прилипав до піднебіння, губи тріскалися, голова гуділа. Від ранку він майже нічого не пив, а спека, біг і сльози витягли з нього останні сили.
Він озирнувся в пошуках опори й помітив довгу міцну гілку. Підтягнув її до себе, перевірив, чи витримає вагу, і насилу підвівся. Встати виявилося майже так само важко, як бігти. Щиколотка спалахнула болем, перед очима потемніло. Марк стиснув губи, щоб не закричати, і переніс вагу на здорову ногу.
Левиця вже чекала попереду.
Він зробив перший крок. Потім другий. Кожен давався болісно повільно. Гілка ковзала по землі, долоні боліли, тіло хиталося. Іноді Маркові здавалося, що він зараз упаде й більше не підведеться. Але левиця не відходила далеко. Вона рухалася попереду, потім зупинялася, повертала голову й дивилася, доки він не наздоганяв її настільки, наскільки міг.
Так вони просувалися крізь зарості…
