Марк не розумів, що відбувається. У пам’яті спливли суворі попередження працівників охорони території: не наближатися до диких тварин, не намагатися гладити їх, не годувати, не дивитися на них як на домашніх. Дикий звір завжди залишається диким, навіть якщо здається спокійним. Ці слова тепер звучали в голові особливо ясно й марно. Бо він не наближався. Вона сама була поруч.
Левиця обережно ткнулася мордою в його плече. Потім у груди. Марк здригнувся й спробував відповзти назад, спираючись на лікті. Нога відгукнулася таким болем, що він ледь не знепритомнів. Але левиця не нападала. Вона лише дивилася, ніби чекала, що він зробить далі.
Це лякало ще дужче. Якби вона гарчала чи кидалася, все було б зрозуміло. А її дивна м’якість збивала з пантелику. Може, це була гра? Може, хижачка просто вивчала здобич? Може, він ударився головою і тепер неправильно сприймає те, що відбувається?
Марк тремтів. Губи пересохли, у роті стояв присмак пилу й крові. Він спробував витягти ногу з нори ще раз, але швидко зрозумів, що не впорається. Тоді він почав копати землю руками, відкидаючи сухі грудки. Пальці тремтіли, нігті забилися брудом. Левиця весь цей час була поруч. Іноді вона відходила на крок, іноді знову наближалася й м’яко торкалася його мордою.
Нарешті Маркові вдалося трохи розширити край нори. Він, заплющивши очі, потягнув ногу й витяг її. Біль був такий, що він упав на бік і якийсь час лише хрипко дихав, не маючи сили навіть плакати. Щиколотка виглядала чужою: розпухлою, незграбною, неправильною.
Він знав, що треба повертатися до людей. Але як? Навіть підвестися здавалося неможливим. А довкола все ще була левиця.
Вона ходила поруч короткими колами. Зупинялася, дивилася на нього, потім знову робила кілька кроків. У її рухах з’явилося нетерпіння. Марк стежив за нею, боячись проґавити мить, коли м’якість зміниться нападом. Коли він ледь ворухнувся, левиця знову підійшла й лизнула його в обличчя. Потім штовхнула мордою в плече.
Ніжно. Але наполегливо….
