Він ліг на бік, намагаючись влаштувати пошкоджену ногу так, щоб вона менше боліла. Тіло відразу налилося важкістю. Після бігу, падіння, страху й болісної ходи навіть земля здалася м’якою. Шум води заколисував. Марк розумів, що не можна засинати, не можна втрачати пильність, але повіки ставали важкими.
І раптом крізь дзюрчання він почув своє ім’я.
— Марку!
Спершу він подумав, що це сон. Потім ім’я повторилося, вже з іншого боку, трохи ближче. Хлопчик різко підвівся на ліктях, забувши про біль, і відразу застогнав. Але це було неважливо. Люди. Його шукали. Він не сам.
— Я тут! — крикнув він, але голос зірвався й прозвучав слабше, ніж хотілося.
Левиця теж почула наближення. Вона підвелася, її тіло напружилося. Вуха притислися, хвіст сіпнувся. Низьке гарчання прокотилося в її грудях. Для Марка ці голоси означали порятунок, але для неї вони були галасливою загрозою, вторгненням у простір, де до того вона розпоряджалася сама.
— Допоможіть! — крикнув Марк голосніше, розмахуючи руками. — Я тут!
Голоси озвалися. Десь тріснула гілка. Хтось вигукнув його ім’я. Кроки стали ближчими.
Левиця занепокоїлася. Вона підійшла до Марка й почала підштовхувати його геть від берега, у бік заростей. Її рухи вже не були такими м’якими, як раніше. У них з’явилася тривожна наполегливість. Вона ніби вимагала: йди, зараз небезпечно.
Але Марк мотав головою. Він не міг піти. Не міг знову втратити людей, коли вони були так близько. Він упирався руками в землю, кричав, знову кликав на допомогу. Левиця гарчала, озиралася на шум і знову намагалася підштовхнути його.
Потім Марк почув голос батька.
Це був не просто звук. Це був порятунок, дім, усе, чого він боявся більше ніколи не побачити. У грудях щось обірвалося. Сльози хлинули з новою силою, і Марк закричав так голосно, як тільки зміг:
— Тату! Я тут!
Кроки пришвидшилися. Кущі затріщали ближче. Левиця стала між Марком і людьми, що наближалися. Її тіло напружилося, паща прочинилася, показалися зуби. Вона низько гарчала, попереджаючи тих, хто йшов до річки.
Марк злякався тепер уже не за себе, а за неї. Він розумів, що дорослі побачать зовсім іншу картину: поранена дитина на землі, поруч левиця, хижак між ним і рятувальниками. Вони не дізнаються, що вона привела його до води. Не зрозуміють, що вона не нападала. У них не буде часу розібратися.
Левиця раптом нахилилася, схопила зубами край його сорочки й потягла назад. Не боляче, але сильно. Тканина натяглася, Марк засмикався, намагаючись звільнитися.
— Ні! Відпусти! — вигукнув він, сам не знаючи, до неї звертається чи до людей.
У наступну мить зарості розсунулися…
