Батько й працівники охорони території вибігли до річки. На їхніх обличчях були втома, тривога й різке потрясіння. Усе сталося майже одночасно: батько побачив сина поруч із левицею, хтось скрикнув, хтось підняв руку, хтось ступив назад. Батько, охоплений жахом, потягнувся до зброї.
Пролунав постріл у повітря.
Звук розколов тишу. Птахи знялися з кущів, вода ніби на секунду стала гучнішою, Марк заплющив очі. Левиця відпустила сорочку, але не втекла. Вона ступила вперед і знову затулила хлопчика собою. Її гарчання стало нижчим, небезпечнішим. Працівники охорони приготувалися діяти, намагаючись тримати дистанцію й не робити зайвих різких рухів.
Між людьми й левицею повисла напруга, від якої в Марка стиснуло горло. Він бачив, як швидко все може скінчитися. Один хибний жест, ще один постріл — і істота, яка привела його до води й залишалася поруч, загине через нього.
Зібравши рештки сил, Марк поповз до левиці. Біль пронизав ногу, але він майже не відчув його. Він дістався до хижачки, підвівся на коліна й обхопив її за шию, притискаючись до густої шерсті.
— Не треба! — закричав він крізь ридання. — Не стріляйте! Вона не чіпала мене! Вона мене врятувала!
Усі завмерли.
Левиця не сіпнулася й не вдарила його. Вона стояла нерухомо, лише трохи повернула голову до хлопчика. Марк відчував, як під його руками рухається її дихання. Він плакав, повторюючи одне й те саме, ніби боявся, що дорослі не почують:
— Вона врятувала мене. Вона привела мене до води. Не треба.
Зброю повільно опустили. Працівники охорони перезирнулися, все ще не вірячи тому, що бачать. Батько стояв блідий, приголомшений, але наступної миті страх за сина виявився сильнішим за все. Він кинувся до Марка, обережно відірвав його від левиці й підхопив на руки.
Марк вчепився в батька, як у єдину опору в усьому світі. Він відчував знайомий запах одягу, чув збите дихання, відчував, як батько тремтить, хоч і намагається триматися. У цих обіймах було все: жах минулих годин, полегшення, провина, любов і неможливість повірити, що син живий.
Левиця видала тихий протяжний звук. Це не було гарчанням. Радше втомленим, низьким видихом, схожим на визнання того, що все скінчилося. Вона не опиралася, не наближалася до людей, але й не пішла одразу. Просто дивилася…
