Назад до табору Марка несли на руках. Він то заплющував очі, то знову розплющував їх, боячись, що все зникне, якщо він перестане дивитися. Щиколотка пульсувала, ніс болів, тіло морозило після пережитого. Люди говорили тихо й коротко. Ніхто не сміявся, ніхто не ставив зайвих запитань. Надто незвичним було те, що вони щойно побачили.
Левиця йшла слідом на відстані.
Вона не наближалася впритул, не намагалася повернути хлопчика, але рухалася в той самий бік, зупиняючись, коли група зупинялася, і знову йдучи за ними. У її присутності вже не було колишнього жаху, хоча всі розуміли небезпеку. Навіть працівники охорони, звиклі до диких тварин, дивилися на неї з напруженим подивом. Вони не намагалися різко прогнати її, лише уважно стежили, щоб ніхто не зробив зайвого руху.
На межі табору Марка зустріла мати.
Вона кинулася до нього так, ніби весь цей час сама не дихала. Батько ледве встиг опустити сина, як вона вже обійняла його, пригорнула до себе, вкриваючи поцілунками брудне, подряпане обличчя. Вона плакала відкрито, не намагаючись приховати сліз, повторювала його ім’я знову й знову, гладила по волоссю, по плечах, ніби перевіряла, чи справжній він, чи живий, чи тут.
Марк теж заплакав. Тепер, коли небезпека начебто минула, страх вийшов назовні сильніше, ніж у заростях. Він уткнувся обличчям у матір і тремтів усім тілом. Йому хотілося сказати, що він винен, що не хотів лякати, що просто пішов подивитися, але слова плуталися, а дорослі не вимагали пояснень. У ту мить було важливе лише одне: він повернувся.
Пізніше лікар обробив садна, зупинив кров, оглянув щиколотку й зафіксував її. Ушкодження виявилося легшим, ніж могло бути, але біль залишався сильним. Маркові дали знеболювальне, вклали відпочивати й наказали не рухатися. Він провалювався в сон нерівно, ніби крізь густий туман. То чув поруч шепіт батьків, то знову бачив жовту траву, дерево, лев’ячу морду над собою, блиск води між камінням.
Коли він остаточно прийшов до тями, першим його запитанням було не запитання про ногу.
— Де левиця?
