Рішення суддя зачитувала рівним голосом, майже без виразу. Але для Оксани кожне слово звучало окремо, важко й чітко. Богдан зобов’язаний щомісяця виплачувати частину доходу на утримання сина. Заборгованість за встановлений період підлягає стягненню. Він має надавати відомості про доходи й виконувати рішення в установленому порядку.
Оксана сиділа нерухомо. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти: вона виграла.
— Ми будемо оскаржувати, — відразу заявив адвокат Богдана.
— Це ваше право, — спокійно відповіла суддя.
У коридорі Богдан виглядав так, ніби ледве стримується.
— Ти пошкодуєш, — процідив він.
— Це погроза?
— Попередження.
— Тоді я теж попереджу: якщо ти спробуєш використати Назара, я відповім.
Вона розвернулася й пішла. Ноги тремтіли, але спина залишалася прямою.
Наступні два місяці минули в дивному очікуванні. Богдан справді подав скаргу, але рішення залишили в силі. Коли надійшла перша виплата, Оксана довго дивилася на повідомлення з банку. Для когось це були б звичайні гроші. Для неї — дихання, якого не вистачало роками.
Вона купила Назару зимову куртку, яку відкладала ще з осені. Оплатила додаткові заняття з математики. Уперше за довгий час дозволила собі сходити до перукарні й вийшла звідти з легкістю, ніби разом із волоссям зрізала частину втоми.
— Ти помолодшала, — сказала Мар’яна, коли вони зустрілися в кафе. — Ось що значить згадати про себе.
— Просто підстриглася.
— Ні, не просто. У тебе обличчя інше. Ти перестала виглядати так, ніби вибачаєшся за своє існування.
Оксана всміхнулася. Їй було незвично сидіти в кафе без почуття провини за кожну витрачену дрібницю. Гроші не зробили її щасливою миттєво, але вони зняли постійний страх. Тепер вона могла купити синові потрібне не в борг, не після безсонних підрахунків, не замість чогось життєво важливого.
Назар теж змінився. У нього з’явилися нові кросівки для карате, зручний рюкзак, планшет для навчання. Але важливішим було інше: він став упевненішим. Перестав сутулитися, коли однокласники говорили про свої родини.
— Мамо, Владик сьогодні хотів зі мною дружити, — розповідав він увечері.
— Той самий Владик?
— Так. Я сказав, що подумаю.
— Чому?
— Він не дуже чесний. Спочатку дражнився, а тепер дружити хоче, бо в мене планшет.
Оксана розсміялася й обійняла його. Назар ріс спостережливим і справедливим. У цьому було її справжнє багатство.
Але спокій виявився недовгим. На початку зими, коли Оксана забирала сина зі школи, до неї підійшла незнайома жінка років сорока. Суворий костюм, папка під пахвою, спокійне службове обличчя.
— Оксана Миронівна Ковальчук?
— Так. А ви?
— Людмила Романівна. Соціальна служба у справах сім’ї та дітей. Нам потрібно поговорити.
У Оксани всередині все похололо.
— Про що?
— До нас надійшла заява від Богдана Романовича Кравчука. Він стверджує, що дитина проживає в неналежних умовах, і просить провести перевірку.
— Що? — Оксана навіть не відразу змогла вдихнути. — Це брехня.
— Я розумію, що ситуація неприємна. Але перевірку ми зобов’язані провести. Можу я завтра прийти до вас додому?
— Приходьте, — сказала Оксана, стискаючи ручку сумки так сильно, що заболіла рука. — Я вам усе покажу.
Людмила Романівна записала адресу й пішла. Оксана стояла посеред шкільного подвір’я, відчуваючи, як злість накриває її з головою. Отже, так. Не вдалося відбитися від аліментів — він вирішив ударити по найболючішому. По Назару…
