За тиждень до засідання Богдан зателефонував знову. Цього разу голос у нього був стриманим.
— Оксано, давай зустрінемося. Без крику. Без адвокатів. Просто поговоримо.
— Про що?
— Хочу запропонувати нормальний вихід.
Вона вагалася. Їй не хотілося сидіти з ним за одним столом, але частина її розуміла: краще почути, що він задумав, ніж чекати удару навмання.
— Де?
— Невелике кафе біля центральної площі. Завтра о шостій.
Наступного вечора Оксана попросила матір посидіти з Назаром і прийшла до кафе. Богдан уже сидів біля вікна. Перед ним стояла чашка кави, пальці нетерпляче постукували по столу.
— Сідай.
Оксана сіла навпроти й замовила чай.
— Говори.
— Я готовий допомагати добровільно. Щомісяця переказуватиму фіксовану суму. Без суду, без виконавчих документів, без цього бруду.
— Сума яка?
Він назвав гроші, які для Оксани були б помітною надбавкою, але за його доходів виглядали насмішкою.
— Це менше, ніж ти витрачаєш за вечір у ресторані.
— Не перебільшуй.
— За законом ти маєш платити частину доходу. І заборгованість.
Богдан скривився.
— Ти хочеш мене розорити?
— Я хочу, щоб батько брав участь в утриманні сина.
— Я сказав, що готовий брати участь.
— Зручно. На своїх умовах, без контролю, без відповідальності.
Офіціантка принесла чай. Оксана взяла чашку обома руками, зігріваючи пальці. Богдан нахилився ближче.
— Давай спробуємо по-людськи. Я визнаю: був неправий. Поганим чоловіком був. Батьком теж. Але люди змінюються.
— На зустрічі випускників ти називав мене нікому не потрібною жінкою з дитиною.
Він відвів погляд.
— Дурний жарт. Я зірвався. Пробач.
— Ти не каєшся, Богдане. Ти боїшся суду. Боїшся, що доведеться платити не те, що зручно тобі, а те, що належить Назару.
— Це неправда.
— Тоді чому ти пропонуєш так мало? Чому не готовий закрити заборгованість? Чому приходив до школи без попередження? Чому твій адвокат збирає відомості про мене?
Його обличчя стало жорстким.
— Отже, домовитися не вийде?
— Ні.
— Ти пошкодуєш.
— Можливо. Але не сьогодні.
Вона вийшла з кафе з неприємним холодом усередині, але без сумнівів. До суду лишалися дні. Оксана перечитувала документи, репетирувала, що скаже, перевіряла папку знову й знову. Мар’яна дзвонила щовечора.
— Ти впораєшся. Правда на твоєму боці.
— У суді не завжди досить правди.
— Значить, у тебе буде правда і документи.
Напередодні засідання Оксана майже не склепила очей. Назар спав поруч на розкладному диванчику, тихо сопів. Вона слухала його дихання й повторювала собі: вона хороша мати. Не ідеальна, але хороша. Вона робила все, що могла. Працювала, лікувала, годувала, вчила, берегла. Ніхто не має права забрати в неї це.
Уранці вона вдягла темну спідницю, світлу блузку і жакет, який берегла для особливих випадків. Документи перевірила тричі.
— Мамо, ти сьогодні така сувора й гарна, — сказав Назар за сніданком.
— Дякую, рідний.
— Куди ти йдеш?
— У важливій справі. Повернуся ввечері.
Вона відвела сина до школи й поїхала до суду. Стара сіра будівля зустріла запахом пилу, мокрих пальт і паперових тек. Біля потрібного кабінету вже стояв Богдан з адвокатом — підтягнутим чоловіком у дорогому костюмі.
— Привіт, — кивнув Богдан.
— Добрий день, — відповіла Оксана офіційно.
У залі було тісно й прохолодно. Суддя, жінка зі стомленим, суворим обличчям, запропонувала всім сісти. Слухання почалося.
Оксана розповідала, як Богдан пішов, як перестав допомагати, як вона сама ростила сина. Передавала документи, довідки, характеристики. Її голос спершу тремтів, але поступово ставав рівнішим. Вона говорила не про свою образу, а про життя Назара.
Адвокат Богдана намагався перевести розмову в інший бік. Питав, чому вона раніше не зверталася. Натякав, що вона могла б заробляти більше. Уточнював, чи не надто багато працює, чи не залишається дитина без уваги. Оксана відповідала спокійно, хоч усередині все стискалося.
Потім говорив Богдан. Він запевняв, що хоче бути частиною життя сина, що змінився, що шкодує. Але платити великі суми не може: бізнес потребує вкладень, прибуток нестабільний, витрат багато.
— У вас є докази реального фінансового становища? — спитала суддя.
Адвокат передав папери. Оксана бачила, як Богдан дивиться вбік, уникаючи її погляду.
— У мене теж є матеріали, — сказала вона й передала фотографії, відомості про його майно, дані про проєкти, які вдалося зібрати.
Суддя уважно вивчала документи. Оксана сиділа, стиснувши долоні під столом. У якийсь момент оголосили перерву. У коридорі Богдан підійшов до неї надто близько.
— Задоволена? Влаштувала виставу?
— Я захищаю сина.
— Ти ламаєш мені життя.
— Ти сам почав ламати його сім років тому.
Їх запросили назад. Оксана увійшла до зали й відчула, що зараз вирішується не лише питання грошей. Вирішується, чи має її втома право називатися силою…
