Увечері Оксана зателефонувала юристці. Голос у неї тремтів, хоч вона й намагалася говорити спокійно.
— Він написав заяву до соціальної служби. Стверджує, що Назар живе в поганих умовах.
— Дихайте, — сказала юристка. — Це поширена спроба тиску. У вас удома чисто? У дитини є місце для сну, одяг, їжа, шкільне приладдя?
— Звісно.
— Тоді покажіть усе. Підготуйте документи: довідки зі школи, медичну картку, характеристики, грамоти. Нічого не приховуйте. Інспектор побачить реальний стан речей.
Оксана провела вечір і половину ночі в прибиранні. Квартира й до того була чистою, але тепер вона вимила підлогу до блиску, перепрала фіранки, розклала Назарові речі по полицях, поставила на видне місце підручники й грамоти. У холодильнику акуратно розставила продукти, хоча сама розуміла, наскільки принизливо доводити, що її дитина не голодує.
Уранці прийшла Людмила Романівна. Вона була ввічлива, але уважна до всього. Оглянула кімнату, де спав Назар, перевірила робоче місце, зазирнула в холодильник, спитала про режим дня, заняття, здоров’я, школу. Оксана відповідала докладно, намагаючись не показувати, як їй боляче.
Назар сидів за столом і мовчки спостерігав. Він розумів більше, ніж хотілося б.
— Умови хороші, — нарешті сказала Людмила Романівна, закриваючи папку. — Дитина доглянута, місце для занять є, харчування нормальне, документи в порядку. Підстав для заходів немає. Я підготую висновок.
Оксана відчула, як напруга виходить із плечей.
— Він може подати ще одну заяву?
— Теоретично може. Але якщо вона буде такою ж безпідставною, до нього поставляться відповідно. Раджу фіксувати всі його дії.
Після відходу інспекторки Оксана зачинила двері й притулилася до них спиною. Їй хотілося плакати, але Назар підійшов і взяв її за руку.
— Мамо, це тато сказав, що в нас погано?
Вона опустилася перед ним навколішки.
— Так.
— Але в нас не погано.
— Я знаю, рідний.
— Тоді навіщо він так?
Оксана не могла сказати: бо він злиться. Бо для нього люди часто стають способом добитися свого. Бо він не вміє програвати.
— Іноді дорослі чинять неправильно, коли сердяться.
Того ж дня вона зателефонувала Богдану.
— Ти зовсім совість утратив? Соціальна служба? Серйозно?
— Я турбуюся про сина.
— Сім років не турбувався. А тепер раптом вирішив, що він погано живе?
— Краще пізно, ніж ніколи.
— Перевірка була. Порушень немає. Твоя спроба провалилася.
— Я не намагався забрати дитину, — холодно відповів Богдан. — Я хочу брати участь у його житті.
— Тоді чому не попросив зустрічі нормально?
— Я просив.
— Ти приходив до школи і надсилав запити через адвоката.
Він помовчав. Потім сказав уже іншим тоном:
— Давай зустрінемося втрьох. Ти, я і Назар. Хай він сам зрозуміє, чи хоче мене бачити.
Оксана заплющила очі. Вона боялася цієї зустрічі. Але ще більше боялася, що одного дня син скаже їй: «Ти не дала мені пізнати батька».
— Гаразд. У суботу. О другій. У парку біля фонтану. Я буду поруч увесь час.
— Як скажеш.
У суботу Назар прокинувся раніше, ніж звичайно. Він намагався робити вигляд, що не хвилюється, але кілька разів перевдягався, питав, чи нормально сидить куртка, чи не брудні черевики. Оксана вибрала для нього нові джинси, теплу куртку й акуратно поправила комір.
— Мамо, ти хвилюєшся? — спитав він дорогою.
— Трохи.
— А я ні.
— Справді?
— Ні, — зізнався Назар після паузи. — Дуже.
Біля фонтану Богдан уже чекав. У руках він тримав букет, ніби прийшов на побачення, а не на першу зустріч із сином, якого не бачив усе його життя…
