— Привіт, — сказав Богдан і простягнув квіти Оксані.
Вона взяла їх машинально.
— Здрастуй.
Богдан присів перед Назаром навпочіпки. Його усмішка стала м’якшою, майже невпевненою.
— Привіт, сину. Я твій тато.
Назар уважно розглядав його обличчя, ніби звіряв із тією старою фотографією.
— Добрий день.
— Можна просто «привіт». Ми ж рідні.
— У нас очі однакові, — сказав Назар.
Богдан на секунду розгубився, потім усміхнувся ширше.
— Так. Точно однакові.
Вони пішли алеєю. Оксана трималася поруч, не втручалася, але не випускала ситуацію з поля зору. Богдан питав сина про школу, друзів, карате. Спочатку Назар відповідав коротко, обережно, але коли розмова зайшла про тренування, пожвавішав.
— Я теж займався карате, — сказав Богдан. — Давно, щоправда.
— А пояс який був?
— Зелений.
— Справді? А чому кинули?
— Дурний був. Хотілося всього й одразу, а тренуватися щодня не хотілося.
Назар розсміявся. Це був перший сміх за всю прогулянку, і Оксана відчула водночас радість і тривогу. Радість — бо синові було добре. Тривогу — бо добре, подароване Богданом, могло зникнути так само раптово, як і з’явилося.
— Давай ще зустрінемося, — запропонував Богдан ближче до кінця прогулянки. — Сходимо в кіно або в парк атракціонів.
Назар одразу подивився на матір.
— Мамо, можна?
Оксана не змогла відмовити.
— Можна. Але я піду з вами.
— Звісно, — легко погодився Богдан.
За два тижні вони справді пішли в кіно на мультфільм, потім їли морозиво в невеликому кафе. Богдан був уважний, купував Назарові все, що той просив, терпляче слухав розповіді про школу й тренування. Оксана спостерігала і намагалася зрозуміти, де правда, а де роль. Але Богдан не зникав. Він телефонував синові кожні кілька днів, цікавився оцінками, питав про змагання, пропонував прогулянки.
До весни зустрічі стали регулярними. Назар чекав на них, хоч і намагався не показувати цього надто явно.
— Він змінився? — спитала Мар’яна якось.
— Не знаю.
— Чи добре грає?
— Не знаю і цього.
— Оксано, обережніше.
— Я обережна.
Але всередині вона не була певна. Іноді Богдан дивився на Назара так щиро, що Оксані хотілося повірити. Іноді в його голосі миготіла колишня владність, і вона знову насторожувалася.
У березні Богдан запропонував відвезти Назара на обласний турнір із карате до іншого міста.
— Хороший досвід для нього. Там будуть сильні хлопці.
— Я поїду з вами, — відразу сказала Оксана.
— Я й не думав інакше.
Вони вирушили втрьох. У машині Назар майже всю дорогу говорив про прийоми, суперників, тренера. Богдан слухав, ставив запитання, іноді підбадьорював. На турнірі Назар виступив гідно й посів третє місце. Коли йому вручили медаль, Богдан знімав усе на телефон, а потім обійняв сина так міцно, ніби надолужував сім років одним рухом.
— Молодець, чемпіоне. Я знав, що ти впораєшся.
На зворотному шляху вони зупинилися в придорожньому кафе. За вікном сутеніло, у приміщенні пахло гарячою їжею й мокрим одягом. Назар утомився, але сяяв, постійно торкався медалі на грудях. Богдан дивився на нього з гордістю. Оксана раптом зловила себе на думці: ось так могло б виглядати їхнє життя, якби все склалося інакше. Мама, тато, дитина за одним столом. Звичайна вечеря після змагань.
— Про що замислилася? — спитав Богдан.
— Так. Ні про що.
Він помовчав, потім обережно сказав:
— Оксано, а ти не думала… може, нам варто спробувати знову?
Вона завмерла.
— Що саме спробувати?
— Бути разом. Заради Назара. Та й не тільки заради нього. Ми непогано проводимо час утрьох. Я змінився. У мене тепер є можливості. Я можу вас забезпечити. Ти підеш із лікарні, перестанеш тягнути все на собі. Купимо простору квартиру. Назар ростиме в повній сім’ї.
Пропозиція прозвучала надто красиво. У ній було все, про що Оксана забороняла собі мріяти: спокій, достаток, сім’я, батько для сина. І все ж десь усередині піднявся спротив. Пам’ять про немовля на руках, про його відхід, про насмішку на зустрічі, про заяву до соціальної служби не зникла.
— Я не можу відповісти зараз, — сказала вона.
— Я не кваплю. Просто подумай.
Він говорив м’яко, майже лагідно. Назар за столом сонно всміхався, не до кінця розуміючи розмову, але відчуваючи головне: батьки поруч. Оксана дивилася на сина й боялася, що один хибний крок знову розіб’є його довіру…
