Удома Оксана не спала майже до ранку. Вона крутилася, прислухалася до тиші квартири й знову прокручувала слова Богдана. Повна сім’я. Простора квартира. Не працювати в лікарні. Більше не рахувати кожну покупку. Назар, якому не доведеться пояснювати, чому тато живе десь окремо.
Уранці вона зателефонувала Мар’яні.
— Він запропонував зійтися знову.
У слухавці на секунду стало тихо.
— Ти жартуєш?
— Ні.
— І ти думаєш?
— Думаю.
— Оксано, схаменися. Після всього? Після школи, адвоката, соціальної служби, суду?
— Назар щасливий, коли він поруч.
— Назарові потрібен надійний батько, а не людина, яка згадує про дитину лише тоді, коли її змусили платити.
— Може, він справді змінився.
— Люди змінюються, коли визнають провину. А він увесь час намагається повернути контроль. Сьогодні квіти й кафе, завтра — знову докори й приниження.
— Ти не можеш знати напевно.
— Не можу. Але я пам’ятаю Богдана. І бачу, як він діє.
Оксана поклала слухавку з важким відчуттям. Подруга була різкою, але її слова не можна було просто відкинути.
Наступні тижні Богдан поводився майже бездоганно. Приносив квіти, запрошував Оксану й Назара в кафе, допомагав із покупками, питав про роботу. Він не сперечався, коли вона ставила умови, не дратувався, якщо вона відмовлялася від зустрічі. Назар сяяв дедалі частіше.
— Мамо, а ми тепер житимемо втрьох? — спитав він якось перед сном.
— Я не знаю.
— Я б хотів. З татом весело.
Оксана погладила його по волоссю. Заради цього обличчя вона була готова ризикнути багатьом. Але не всім. Не собою повністю. Не гідністю. Не спокоєм сина.
Наприкінці весни Богдан запропонував піти разом на чергову зустріч випускників. Минув рік після тієї самої зустрічі, де він насміхався з неї. Тепер однокласники знову збиралися, і Богдан говорив так, ніби хоче виправити минуле.
— Підемо втрьох. Хай усі побачать, що ми нормально спілкуємося. Що Назар — мій син. Що я не ховаюся.
Оксана вагалася, але погодилася. Їй здавалося, що якщо вона хоче зрозуміти Богдана, треба побачити, яким він буде серед тих, перед ким колись принижував її.
Вони приїхали до ресторану разом. Назар тримав її за руку, Богдан ішов поруч. У залі їх зустріли здивовані погляди.
— Ого, — Мар’яна підійшла майже одразу. — Ви справді помирилися?
— Ми спілкуємося заради Назара, — відповіла Оксана.
— Заради Назара, — повторила Мар’яна, але її погляд сказав більше за слова.
Вечір почався спокійно. Богдан тримався уважно, не відпускав далеко сина, представляв його колишнім однокласникам. Розповідав, що Назар займається карате, що нещодавно здобув медаль. Хлопчик ніяковів, але всміхався. Оксана намагалася розслабитися, але кожен погляд збоку здавався їй запитанням.
Вона знову опинилася в залі, де колись стояла сама під його насмішками. Тільки тепер Богдан був поруч, а Назар — між ними. Для всіх це виглядало майже примиренням. Для неї — перевіркою, яку вона не знала, як витримати.
— Мені треба вийти, — сказала вона Богданові. — Я скоро.
— Звісно. Ми почекаємо.
Оксана пройшла до дамської кімнати. Біля дзеркала стояла жінка в елегантній сукні й поправляла помаду. Коли вона повернулася, Оксана впізнала Лілію.
— Привіт, — сказала колишня дружина Богдана.
— Привіт.
Вони кілька секунд мовчали. У невеликому приміщенні чувся тільки шум води за стіною й приглушена музика із зали.
— Ти справді повертаєшся до нього? — спитала Лілія нарешті.
Оксана напружилася.
— Ми намагаємося налагодити стосунки заради сина.
Лілія гірко всміхнулася.
— Він завжди вміє підібрати правильну причину…
