— Чому ти питаєш? — Оксана повернулася до неї.
Лілія закрила косметичку й сперлася долонями об край умивальника.
— Бо я знаю, як це виглядає спочатку. Він стає уважним, спокійним, щедрим. Говорить правильні слова. Робить вигляд, що все зрозумів. Місяць, два, три — і тобі здається, що перед тобою інша людина. А потім повертається справжній Богдан.
— Ви розлучилися через зради?
— Не тільки. Зради були. І брехня була. Але найгірше — те, як він перевертав усе проти мене. Я знаходила докази, а винною виходила я. То виглядаю не так, то уваги мало, то забагато питаю. Він міг принизити так, що ти потім сама не розумієш, за що вибачаєшся.
Оксана мовчала. Слова Лілії лягали на те, що вона сама знала, але боялася назвати.
— Коли я подала на розлучення, — вела далі Лілія, — він намагався залишити мене ні з чим. Приховував доходи, наймав дорогих адвокатів, доводив, що майно належить тільки йому. У мене був хороший юрист, тому він не зміг. Але я побачила, на що він здатен, коли втрачає контроль.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
Лілія подивилася просто.
— Бо в тебе дитина. І бо я колись теж думала: зі мною він буде іншим. Не буде.
Вона вийшла, залишивши Оксану перед дзеркалом. У відображенні жінка в темній сукні здавалася спокійною, але всередині в неї все тремтіло. Вона згадала заяву до соціальної служби, розмову в кафе, його погрозу після суду, його надто швидкий перехід від «я хочу бачити сина» до «давай знову будемо сім’єю».
Оксана повернулася до зали. Богдан і Назар сиділи за столом. Син жваво щось розповідав, Богдан сміявся й кивав.
— Мамо! — Назар підхопився. — Тато сказав, що ми можемо поїхати на море. У хороший готель. Усі разом!
— Я хотів влаштувати сімейну відпустку, — сказав Богдан. — Ви заслужили відпочинок.
— Це дорого.
— Я можу собі дозволити. Не думай про це.
Він налив їй вина й підняв келих.
— За нас.
Оксана торкнулася келиха своїм, але не випила. На душі було тривожно. Забагато красивих слів за один вечір. Забагато обіцянок там, де ще вчора були погрози.
Вечір добігав кінця. Назар почав позіхати, опустив голову на руку.
— Нам час, — сказала Оксана.
— Я відвезу вас, — відразу запропонував Богдан.
Вони вийшли на вулицю. Повітря було прохолодним, після ресторанного шуму здавалося чистим. Богдан відчинив машину, Назар уже ступив до неї, але в цю мить біля входу зупинився інший автомобіль.
Із нього вийшов високий чоловік років сорока п’яти, у джинсах і темному светрі. У нього було спокійне втомлене обличчя і така усмішка, від якої Назар раптом зірвався з місця.
— Романе! — закричав хлопчик і побіг до нього. — Ти приїхав!
Чоловік підхопив Назара на руки, легко, звично.
— Обіцяв же, спортсмене.
Богдан завмер біля відчинених дверцят машини. Його обличчя змінилося так різко, ніби він побачив не людину, а відповідь на запитання, яке не встиг поставити.
— Оксано, — повільно промовив він. — Що відбувається?
Вона повернулася до нього. Усередині більше не було паніки. Тільки втомлений, ясний спокій.
— Богдане, познайомся. Це Роман Степанович Левченко. Мій чоловік…
