— Чоловік? — Богдан вимовив це слово так, ніби воно не вміщалося йому в роті. — Ти ж казала, що не заміжня.
— Тоді я казала правду. Ми з Романом зареєстрували шлюб три тижні тому. Тихо. Без гостей.
— Три тижні тому? — Богдан зблід. — А весь цей час ти… Ми ж зустрічалися. Ти сказала, що подумаєш.
— Я й думала.
Роман поставив Назара на землю й простягнув Богданові руку.
— Добрий вечір. Я багато чув про вас.
Богдан машинально потиснув руку, але дивився тільки на Оксану.
— Поясни.
— Усе просто. Я познайомилася з Романом пів року тому. У лікарні, коли він привозив матір на обстеження. Він пілот, часто буває в рейсах, тому його не завжди видно поруч. Але він був поруч там, де це справді важливо.
— Пів року, — повторив Богдан. — Тобто, коли я намагався все налагодити, у тебе вже був він?
— Так.
— Ти мене використала.
— Ні. Я дала тобі шанс стати батьком для Назара. Не чоловіком для мене, не господарем мого життя, а батьком. Ти міг просто спілкуватися із сином, допомагати, бути поруч у межах, які безпечні для нього. Але тобі цього виявилося замало.
— Я хотів сім’ю!
— Ти хотів повернути контроль. Щоб я знову залежала від твоїх грошей, твого настрою, твоїх рішень. Ти говорив про повну сім’ю, але я чула між рядків: «Буде так, як я скажу».
Богдан перевів погляд на Романа.
— А цей хто? Звідки ти знаєш, що він тебе не обдурить?
— Не знаю, — спокійно відповіла Оксана. — Ніхто не знає майбутнього. Але за пів року Роман зробив для мене більше, ніж ти за роки шлюбу. Він поважає мене. Не висміює мою роботу. Не називає Назара тягарем. Допомагає без нагадувань. І головне — він ставиться до Назара так, як дорослий чоловік має ставитися до дитини, яку любить жінка.
— Назар мій син.
— Біологічно — так. Але батьком ти не був. Ти пішов, коли він був немовлям, і сім років не згадував. А коли суд зобов’язав тебе платити, раптом з’явилася батьківська любов.
— Це не так.
— Тоді чому до суду ти не шукав зустрічей? Чому не знав, як його звати? Чому подав заяву до соціальної служби, коли програв?
Богдан стиснув кулаки. Оксана бачила, як у ньому борються злість і розгубленість. Раніше вона злякалася б цього виразу. Тепер — ні.
— Усі ці прогулянки, кафе, змагання… Ти вдавала?
— Ні. Я спостерігала. Я сподівалася, що ти зможеш бути для Назара хоча б надійним батьком. Але ти знову почав робити все довкола себе.
— Я люблю тебе! — вигукнув він.
Оксана похитала головою.
— Ти любиш, коли все належить тобі.
Роман тихо поклав долоню їй на плече.
— Нам час. Назар утомився.
— Так, — сказала Оксана. — Ходімо.
Назар узяв її за одну руку, Романа — за другу. Вони вже попрямували до машини, коли Богдан різко гукнув:
— А аліменти? Тепер у тебе є чоловік. Хай він вас і утримує.
Оксана зупинилася й обернулася.
— Аліменти — це обов’язок батька. Вони не залежать від того, вийшла я заміж чи ні. Ти платитимеш, доки Назар не стане повнолітнім.
— Я подам до суду. Доведу, що підстав більше немає.
— Подавай. Тобі відмовлять.
Богдан стояв білий від злості. Із ресторану вийшла Мар’яна. Видно, вона спостерігала частину сцени крізь вікно і тепер не змогла стриматися.
— Ну що, Богдане? Пам’ятаєш, як ти питав, кому потрібна Оксана з дитиною? Ось тобі відповідь. Потрібна тому, хто бачить у ній жінку, а не зручну мішень для насмішок.
Він різко розвернувся й пішов геть. Лілія, яка стояла біля входу до ресторану, дивилася на нього без подиву. Оксана зустрілася з нею поглядом, і та ледь помітно кивнула.
Мар’яна підійшла й обійняла подругу.
— Ти неймовірна.
— Ні, — тихо сказала Оксана. — Просто я нарешті перестала боятися.
Вони сіли в машину Романа. Назар майже одразу задрімав на задньому сидінні, притулившись до куртки. Оксана дивилася на сина в дзеркало й розуміла: найстрашніша розмова вже позаду, але попереду ще буде багато спроб повернути її в минуле…
