Коля виріс у турботливій сім’ї, але випадково дізнався, що його знайшли немовлям на смітнику, і почав шукати рідну матір

Наталії він сказав, що його терміново викликали у справах, а сам вирушив туди. Ходив двором, вдивлявся в перехожих, але потрібного обличчя не було. Нарешті від безсилля та злості на себе сів на лавку.

І тут випадково помітив її. Незнайомка виходила із сусіднього під’їзду, ішла спокійно. Побачивши Миколку, сказала:

— Я знала, що ти почнеш мене шукати. Тоді не вдалося розповісти правду. Сьогодні ніхто нам не завадить. Ти вже дорослий, зможеш утриматися від поспішних рішень.

Йому кортіло побачити жінку, яка багато років тому залишила його на смітнику. Що він міг би зробити під час зустрічі, було страшно уявити. Але своїй супутниці він дав обіцянку.

— Я нікого не чіпатиму.

Усю дорогу Микола мовчав і стискав кулаки. Він довго шукав матір, тепер наближався до зустрічі, але задоволення не було. Йому здавалося, що весь шлях пройдено марно, що батьки мали рацію, коли говорили, що шукати її не варто.

Жінка привела його до будинку з двома під’їздами. На вигляд той був такий ветхий, ніби ось-ось піде під знесення. Микола не розумів, чому вони опинилися тут.

— Хіба в такому будинку можна жити?

— Не дивуйся. У подібних будинках багато сімей живе. І зовсім не всі неблагополучні, є відповідальні батьки. Але саме тут живе жінка, яка тебе народила.

Микола обережно ввійшов у під’їзд, підійшов до одних із дверей. Вони були відчинені. За спиною пролунало:

— Заходь, сміливіше.

У коридорі було вогко; вогкість відчувалася й у всій квартирі. На підлозі валялися порожні банки, пляшки та купи іншого сміття. У кутку стояв продавлений диван, на якому спали чоловік і жінка. Супутниця вказала на жінку.

— Це твоя мати. Що тепер скажеш?

Микола дивився на сплячих. Йому хотілося розкидати все по квартирі, але він стримався. Дане слово — нікого не чіпати — втримало його. Господиня цього лігва на хвилину підвела голову, подивилася на гостей і знову заснула.

Він повернувся до супутниці.

— Дякую, що допомогли. Тільки я навіть імені вашого не знаю.

Вона усміхнулася.

— Людмила Дмитрівна. Раїсу Іванівну пам’ятаєш? Я її дочка. Сама вирішила допомогти тобі знайти матір. Коли дізналася адресу, тоді й повідомила тобі. Тепер ти побачив на власні очі: нічого не змінилося.