Капітан рятувальної групи переглядав кадри, зняті дроном. На екрані повільно пропливали сірі схили, темні тріщини, уступи, які із землі здавалися недосяжними. Спершу запис не дав нічого нового. Каміння, тінь, вітер, кобила на вершині — усе те, що вони вже бачили. Але капітан повернув кадри назад і затримався на Ладі. Щось у її позі здалося йому надто незмінним. Вона не просто стояла біля урвища. Вона не просто дивилася вниз. Її голова раз у раз була повернута в одну й ту саму точку.
Він переглянув інші фрагменти запису. Лада змінювала положення ніг, відходила на крок, поверталася, іноді оберталася до людей, але потім знову тягнулася поглядом до одного й того самого місця під скелею. Це вже не скидалося на випадкове чекання. У її поведінці з’явилася моторошна точність. Капітан довго мовчав, потім указав на екран і сказав, що урвище треба перевірити саме там. Не довкола, не нижче в ущелині, не вздовж колишньої стежки, а там, куди кобила дивилася всі ці дні.
Рішення було важким. Скеля не прощала поспіху. Спуск до невидимого виступу вимагав обережності, спорядження, гелікоптера і людей, які розуміли ризик. Але після трьох днів марних пошуків ніхто вже не міг дозволити собі відвернутися від єдиної підказки. Гелікоптер піднявся над скелею, і повітря навколо вершини закрутилося з такою силою, що дрібне каміння побігло по землі. Шум гвинтів перекрив людські голоси, збив звичну тишу, змусив усіх відступити на безпечну відстань.
Лада залишилася біля краю. Потік повітря бив їй у груди, тріпав гриву, здіймав пил навколо копит. Кобила похитнулася, на мить ніби втратила рівновагу, але не відійшла. Люди закричали, намагаючись відігнати її від небезпечного місця, однак вона знову витягнула шию вниз. Її біла постать у цьому вихорі здавалася майже примарною: втомлена, змучена, але неймовірно вперта. Пізніше один із рятувальників згадував, що, коли він торкнувся землі поруч із нею перед спуском, Лада тремтіла всім тілом. Не лише від вітру — від утоми, напруження і довгого чекання…
