Рятувальник закріпив трос і почав спускатися нижче краю. Згори скеля виглядала майже гладенькою, але зблизька відкривалися виступи, тріщини, гострі кам’яні ребра. Він рухався повільно, перевіряючи кожен метр. Вітер бив в обличчя, трос злегка розвертало, пил чіплявся до очей. Над ним лишалася вершина, де стояла Лада. Під ним ішла вниз сіра порожнеча. Кілька хвилин не було видно нічого, крім каменю й тіней. Потім, нижче того місця, куди зазвичай сягає людське око, рятувальник помітив вузьку полицю.
Спершу він побачив не самого Остапа, а неприродну форму серед каміння — частину одягу, нерухому руку, темний слід на світлій породі. Він подав сигнал нагору, і всі, хто стояв на краю, завмерли. Спустившись ще трохи, рятувальник зрозумів: людина жива. Остап лежав на виступі майже непритомний. Обличчя було висушене, губи потріскані, погляд ледь утримувався на рятувальникові. Тіло притискав важкий валун, а одяг зачепився за великий камінь так, що саме це, страшне й випадкове, утримувало його від подальшого падіння.
Рятувальник заговорив із ним спокійно, хоча всередині кожна секунда озивалася напруженням. Остап спробував відповісти, але зміг лише ворухнути губами. Потім із горла вийшов слабкий, майже нечутний шепіт. Він сказав, що чув Ладу. Увесь цей час чув її згори. Чув, як вона кличе, і тому розумів: його не покинули, його шукають, десь нагорі ще є життя і надія. Ці слова були вимовлені з таким зусиллям, що здавалися не мовою, а останнім напруженням людини, яка надто довго трималася на межі.
Далі все робили обережно, без зайвих рухів. Треба було звільнити Остапа, закріпити його, підняти так, щоб не зірвати з вузького виступу й не погіршити травм. Кожен камінь поруч здавався небезпечним. Кожну мотузку перевіряли двічі. Унизу рятувальник діяв зосереджено, нагорі люди стежили за сигналами, а Лада, попри шум, стояла все там само. Здавалося, вона нарешті зрозуміла: люди побачили те, що вона намагалася показати. Її іржання стало тихішим, але погляд не відривався від рятувальників.
Коли Остапа підняли нагору, багато хто побачив його вперше за ці страшні дні. Він був знесилений, зневоднений, змучений болем і холодом каменю. Його обережно перенесли, укрили, передали лікарям. Ніхто не говорив голосно. Навіть ті, хто звик віддавати команди й діяти швидко, на мить ніби втратили жорсткість. Надто близько була біда, надто неймовірним здавалося те, що людина протрималася там так довго і була знайдена саме тому, що її кобила не пішла…
