Остапа доправили до лікарні. Пізніше лікарі сказали, що ще одна ніч на скелі могла стати для нього останньою. Організм був на межі, зневоднення і травми залишали надто мало часу. Ці слова потім повторювали багато хто, але щоразу за ними стояла одна й та сама думка: вирішували не лише техніка, досвід рятувальників і випадково помічений кадр із дрона. Вирішувала ще й Лада, яка три дні втримувала увагу людей там, де її майже ніхто не збирався шукати.
А сама кобила після порятунку ніби відразу змінилася. Поки Остап перебував унизу, вона не дозволяла відвести себе від краю. Але коли господаря підняли, коли люди вже метушилися довкола нього, коли небезпека перестала бути невидимою, Лада нарешті дала взяти себе під вуздечку. Вона йшла повільно, важко, майже спотикаючись. У неї тремтіли ноги, грива була сплутана пилом, очі здавалися величезними від утоми. І все ж у її рухах з’явився той спокій, якого не було всі ці дні.
Коли Ладу підвели ближче до Остапа, вона зупинилася поруч так обережно, ніби боялася завдати йому болю одним рухом. Чоловік був надто слабкий, щоб підвестися, але він упізнав її. Його рука ледь помітно ворухнулася. Кобила опустила голову й торкнулася його плеча. Це був простий жест, без гучних слів і красивих пояснень, але саме він змусив багатьох відвернутися. Навіть суворі рятувальники, які за роки роботи бачили чимало, не змогли приховати, як сильно ця мить ударила їм у серце.
Історія швидко розійшлася між людьми. Про неї говорили на дорогах, біля домівок, у стайнях, серед тих, хто брав участь у пошуках, і серед тих, хто лише чув про те, що сталося. Кожен переказував її по-своєму, але головне лишалося незмінним: біла кобила майже троє діб простояла на краю урвища, бо внизу, на кам’яному виступі, лежав її господар. Вона не могла покликати рятувальників людським голосом, не могла пояснити, не могла показати на карті. Але зробила все, що було в її силах.
Люди довго поверталися думками до одного питання. Що втримувало Ладу на цій вершині, коли втома мала б змусити її піти? Що змушувало її знову й знову дивитися в одну точку, відмовлятися від їжі, терпіти вітер, шум гелікоптера, чужі руки і страх висоти? Одні говорили про звичку, інші — про прив’язаність, треті просто мовчали, бо не знаходили слів. Але всі розуміли: якби вона відійшла бодай на кілька годин, якби дозволила себе відвести або просто спустилася з гори, пошук міг закінчитися інакше…
