Для Остапа Лада стала не просто улюбленою кобилою. У ті троє діб вона була його голосом, його знаком, його живим маяком на вершині скелі. Він лежав там, між каменем і порожнечею, чув її поклик і тримався за цей звук так, як людина тримається за простягнуту руку.
А нагорі вона стояла, не знаючи слів, але, здається, розуміючи головне: поки вона залишається на місці, надія не обірветься остаточно….
Іноді люди намагаються пояснити подібні історії розумом, звичками тварин, інстинктом, випадковістю. Можливо, в кожному поясненні є частка правди.
Але тим, хто бачив Ладу на краю урвища, важко було думати лише про випадковість. У її нерухомому чеканні, у втомленому голосі, у погляді, прикутих до однієї точки під скелею, було щось більше, ніж проста розгубленість.
Було почуття, яке не потребувало слів.
І тому, коли згадували той день, люди говорили не лише про порятунок Остапа Коваля. Вони згадували білу кобилу, що стояла серед каміння, вітру й туману.
Згадували її силу, терпіння і ту тиху відданість, що виявилася міцнішою за втому. Бо інколи тварина здатна відчути біду так глибоко й залишитися поруч так вірно, що людині лишається лише визнати: не все важливе в цьому світі можна пояснити, але багато чого можна зрозуміти серцем.
