Спершу це сприйняли за звичайну відданість. Рятувальники вирішили, що Лада залишилася на місці, де втратила господаря, і чекає на його повернення. У цьому не було нічого неможливого: тварини нерідко прив’язуються до місця останньої зустрічі, плутають чекання з надією і не хочуть іти. Люди відзначали координати, обстежували підходи, але головного не помічали. Урвище здавалося надто стрімким, надто небезпечним і з поверхні майже не давало підказок. Згори не було видно ні Остапа, ні того вузького виступу, де він лежав.
Тим часом унизу час тягнувся інакше. Для Остапа зникли звичні години. Були біль, спрага, холод каменю і голос Лади, який то наближався, то губився у вітрі. Він розумів, що сили тануть. Губи пересохли, тіло важчало, думки починали плутатися. Іноді йому здавалося, що кобила стоїть просто над ним і ось-ось зазирне в обличчя. Іноді ввижалося, що звук її іржання став далі, і тоді страх підіймався з новою силою. Він боявся не лише померти на цій кам’яній полиці. Набагато страшніше було уявити, що нагорі перестануть шукати.
Але Лада не переставала кликати. Надвечір другого дня її ноги тремтіли. Вона майже не їла, бо щоразу, коли відводила морду від краю, неспокій змушував її повертатися назад. Люди, які приносили воду, бачили, як у неї здригається шкіра на боках, як вона втомлено опускає голову, але все одно не лягає і не відходить. У її очах було те дивне напруження, яке важко назвати людськими словами. Вона не могла пояснити, не могла показати рукою, не могла сказати: «Він там». Вона вміла тільки стояти й дивитися.
На третій день пошуки стали особливо тяжкими. Утома накопичилася в усіх. Рідні Остапа чекали в болісному мовчанні, рятувальники перебирали вже перевірені місця, добровольці знову йшли на стежки, де, здавалося, вже нічого не лишилося непоміченим. Надія не зникала, але ставала крихкішою, обережнішою, ніби її боялися вимовити вголос. У такі години люди починають чіплятися за будь-яку дрібницю: зламану гілку, слід копита, осипаний камінь, дивну поведінку тварини. І саме ця дрібниця зрештою виявилася найважливішою.
На той час навіть ті, хто спочатку ставився до поведінки кобили як до дивини, вже не сперечалися з очевидним. Надто вперто вона поверталася до одного й того самого краю, надто однаково завмирала, коли внизу ворушилася тінь від хмар або зривався новий камінець. Погляд Лади був прикутий до глибини з такою напруженою певністю, що поруч із нею люди починали говорити тихіше. Ніхто не міг запитати її й отримати відповідь, але кожен відчував: тварина не просто тужить. Вона ніби тримає варту, не маючи права відступити, доки нагорі нарешті не зрозуміють її мовчазного знака. І що довше тривало це нерухоме чергування, то важче було позбутися думки, що перед людьми стоїть не переляканий кінь, а єдиний свідок біди, який відчайдушно намагається бути почутим…
