Для Остапа цей звук став першим доказом того, що він не зник безслідно. Лада була нагорі. Отже, вона бачила, де він зірвався. Отже, не пішла. Чоловік не міг підняти голову так, щоб побачити її, але чув. Знову й знову кобила кликала його з краю, і в її голосі було стільки тривоги, що він, попри біль і страх, намагався відповідати. Слова не долітали нагору. Вони розсипалися в сухому горлі, тонули у вітрі, губилися між камінням. Але він усе одно ворушив губами, ніби цим міг утримати зв’язок між собою й єдиною істотою, яка знала, де він перебуває.
Нагорі Лада металася біля урвища. Вона то підходила до самого краю, то відступала на кілька кроків, била копитом по землі, знову витягувала шию вниз. Допомогти вона не могла. Спуститися туди було неможливо, вивезти людину на собі — тим паче. Але піти вона теж не могла. У її тваринному розумінні біда була тут, просто під цим кам’яним краєм, і якщо вона покине це місце, то зникне остання нитка між Остапом і тими, хто ще міг його знайти. Тому вона залишилася.
Коли Остап не повернувся додому, тривогу підняли швидко. Його відсутність не можна було пояснити звичайною затримкою. Він був людиною обережною і, навіть вирушаючи в гори сам, завжди повертався так, щоб удома не хвилювалися. Рідні спершу сподівалися, що він затримався через дорогу або перечекав десь небезпечну ділянку, але що темнішим ставало небо, то важчим робилося чекання. Невдовзі про зникнення вже знали рятувальники й місцеві жителі. Почалися пошуки.
Люди вийшли на стежки, якими міг іти Остап. Перевіряли лісові ділянки, старі проходи, ущелини, місця, де нерідко осипалося каміння. Вони кликали його на ім’я, прислухалися, зупинялися біля кожного підозрілого сліду. У горах звук оманливий: іноді здається, що відповідь долинає зовсім поруч, а потім розумієш, що це лише вітер пройшов розщелиною. Рятувальники рухалися обережно, бо будь-яке хибне рішення могло призвести до нової біди. Пошук затягнувся, а результату не було.
Ладу побачили майже одразу. Її силует на скелі важко було не помітити. До неї намагалися підійти, сподіваючись, що вона виведе людей до місця, де розлучилася з господарем, або хоча б дозволить оглянути сідло, повіддя, сліди на землі. Але кобила поводилася дивно: вона підпускала людей лише настільки, наскільки вважала це безпечним, а потім знову поверталася до урвища. Її пробували відвести, але вона пручалася не люто, а вперто й безнадійно, ніби їй пропонували вчинити зраду. Вона не кидалася, не кусалася, не била, але всім своїм тілом показувала: звідси вона не піде…
