Ірина залишила сина з бабусею на час відрядження, але повернулася раніше й застала хлопчика самого

Минулого літа ми вдвох вибралися до моря на десять днів. На круїз ще не назбирали, зупинилися в гостьовому будинку в маленькому селищі, з краєвидом на виноградники. Я вперше за шість років була у відпустці.

Останнього вечора їли на березі черешні з паперового пакета. Удалині йшов великий білий лайнер, увесь у вогнях, як ялинка.

— Мамо, бабуся на такому кораблі їздила?

— На такому.

Мишко довго стежив за ним.

— А я б на ньому не поплив.

— Чому?

— Там, напевно, сумно. Коли їдеш за чужі гроші й знаєш, що вдома хтось сам залишився. Навіть із величезною гіркою однаково має бути сумно.

Я дивилася на його обгорілий ніс, на брекети, на черешневий сік на підборідді. Моєму синові було дванадцять. Можливо, я багато чого не зуміла: не зберегла шлюб, не заробила на квартиру, не стала зручною дочкою. Але цю людину виростила я.

У десять років, уночі, сам у квартирі, наляканий до півсмерті, він сховав картку в коробку з конструктором. Зробив єдине правильне: захистив наше, не дав відібрати в мами.

— Мишку, пам’ятаєш, що ти сказав мені найперше, коли я повернулася тієї ночі?

— Що все приберу? — відповів він, подумавши.

— Так. «Мамо, я зараз усе приберу. Пробач, я не навмисне».

Він зніяковів і знизав плечима.

— Там же калюжа була.

— Синку, більше ніколи не проси пробачення за те, що тобі погано. Ні в мене, ні в когось іншого. Запам’ятай це. Домовилися?

Мишко трохи помовчав, потім поклав голову мені на плече.

— Домовилися, мамо.