Життя без прикрасЯ прийняла пропозицію. Продала себе в золоту клітку.
Через три тижні відбулося весілля. Для нього обрали найрозкішнішу бенкетну залу столиці. Тяглася вервечка чорних представницьких лімузинів, виблискували діаманти, спалахували камери. Серед цієї розкоші я стояла у фаті з відчуттям, ніби прийшла на власний похорон.
— Спритна дівка! Мільйонера зі списку Forbes відхопила, — шепотілися за моєю спиною.
— Теж мені щастя. Каліка в кріслі, сам підвестися не може. Зрозуміло ж, заради бабла пішла, — глузували інші.
Відповідати я не стала. Утримувала на обличчі ввічливу, відсторонену усмішку й розуміла: про гроші вони сказали правду. Тільки заради них я й опинилася на цьому весіллі.
Потім був весільний люкс у заміському маєтку. Білі троянди всюди, важке оксамитове покривало на ліжку посеред кімнати, задушливий запах дорогих парфумів. Артем залишався в кутку, у своєму кріслі. Сірі очі дивилися холодно, безживно; цікавості до мене в них не було.
— Можеш нічого не вдавати, — сухо сказав він. — Я знаю, що прийти сюди тебе змусили.
Я відвела погляд. Така байдужість могла б принести полегшення, але я не розуміла, радіти їй чи плакати. І тут з’явилася думка, що здалася рятівною: якщо переказ кредиторам уже зроблено, борг погашено, залишатися в цьому склепі нема чого.
Пізньої ночі, коли дім заснув, я тихо підвелася й зібрала в дорожню сумку трохи звичайних речей. Біля дверей затрималася, озирнулася. Крізь напівтемряву я бачила, що в Артема, який сидів у кріслі, заплющені очі. Я знала, що він не спить. Але ні словом, ні рухом він мене не зупинив.
У коридор я вийшла безшумно. Стало так легко, ніби з плечей нарешті спала гранітна плита, яку неможливо було підняти. Я спустилася до парадного виходу — і згадала про платіжне доручення.
Без паперового оригіналу із синьою банківською печаткою я не мала підтвердження, що мамин борг погашено повністю. Кредитори могли повернутися. Довелося поквапитися нагору.
Тиші в коридорі ніщо не порушувало. Двері до спальні були прочинені, і я зазирнула в щілину. Побачене наче прикувало мене до паркету.
Артем пересувався підлогою на руках. Пальці чіплялися то за плінтус, то за край важкого комода; нерухоме тіло він тягнув слідом, відвойовуючи сантиметр за сантиметром. Сил майже не залишалося, а він не зупинявся, ніби кожен рух вирішував, жити йому чи ні.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.