Життя без прикрасВона вже розтулила рота, готуючись випустити нову порцію отрути. Її випередив гуркіт коліс: у дверях з’явився Артем.
— Замовкни, тітко. Мою дружину тут не ображатимуть. Хоч би ким вона була, роззявляти на неї рота я тобі не дозволю. Іди геть.
Здавалося, натягнута струна озивалася дзвоном у його голосі. Я стояла приголомшена: раніше ніхто не захищав мене перед сторонніми. Він робив це не заради вигоди. Я була його дружиною.
Тітка пішла, бризкаючи злістю. Артем повернувся до мене, і вираз його обличчя пом’якшав.
— Пробач. Ти не мала всього цього слухати.
— Нічого, — тихо відповіла я. — Мені не звикати до таких випадів.
— До принижень звикати не можна, Іро. Ніхто їх не заслуговує.
Увечері, перед тим як погасити світло, він сам заговорив:
— Іро, дякую тобі. За те, що тоді не втекла.
Я уткнулася обличчям у подушку.
— А тобі дякую, Артеме, що не вигнав, — прошепотіла я.
Наше життя потроху налагоджувалося. Крига між нами танула, але спокій виявився нетривалим.
Ранкову суботню роботу на терасі — я розвішувала випрану білизну — перервав дзвінок мобільного. На екрані висвітився незнайомий мені міський номер.
— Алло, Іро…
Хрипкуватий голос я впізнала відразу. Мені перехопило подих.
— В’ячеславе?
— Я. Повернувся до столиці. Шукав тебе скрізь.
Пальці в мене похололи. В’ячеслав. Колись я кохала його до нестями, віддано чекала три роки. А він зник, нічого не пояснивши, залишивши мене саму — на поталу кредиторам і самотності.
— Де ти взяв мій номер? — насилу спитала я.
— У твоєї матері. Я знаю, за кого ти вийшла, рятуючись від боргів: за якогось каліку. Іро, я біля воріт вашого селища. Прошу тебе, вийди хоч на п’ять хвилин.
Не тямлячи себе, я кинулася надвір і добігла до кованих воріт. Високий, широкоплечий, у модному пальті — він стояв і чекав. Раніше одного його погляду вистачало, щоб у мене запаморочилося в голові. Тепер я дивилася на чужого.
— Навіщо ти прийшов? У мене є чоловік.
— Іро, пробач мені.
В’ячеслав потягнувся схопити мене за руку, я відсахнулася.
— У батька бізнес розвалився, мене бандити пресували, — продовжив В’ячеслав. — Довелося тікати до іншого великого міста, працювати на будовах. Потім лікарня, усі контакти загубилися. Але тепер я заробив. Кидай його, Іро. Цьому багатієві я заплачу за твою свободу. Хіба можна кохати каліку?
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Мені сподобалась розповідь. Дуже добре, що Іра розгледіла свою людину. В житті почуваєш щастя тоді, коли поряд рідна людина, людина, яка тебе розуміє і підтримує.
Спокій і радість за героїв